Іван Нехода - Поспішиш – людей насмішиш, Іван Нехода

Задумала Черепаха

Пироги пекти.

Кинулася – нема дріжджів...

– Може б, збігав ти,

Черепаховичу любий,

Чоловіче мій,

До куми Зайчихи? Чуєш?

Та прокиньсь мерщій!

Годі спати, лежебоко,

День уже, не ніч...

Щось промимрив і спросоння

Черепахович.

Кліпнув сонними очима:

– Ну, чого тобі?

– Збігай до куми по дріжджі,

Виспавсь, далебі!

– Зроду-звіку я не бігав,

А піти – піду... –

Зліз із печі, став, почухав

Бороду руду.

Тютюнцем заправив люльку.

Закурив...

– Скоріш

Одягайся та взувайся

Та глечик бери ж!

– А навіщо поспішати?

Ще ж нема гостей.

Поспішиш – обов'язково

Насмішиш людей! –

Поки в валянки взувався,

Жупан одягнув,

Натягав кудлату шапку –

Тиждень проминув!

Воду гріє Черепаха,

Щоб місить діжу.

– Чом збираєшся так довго?

Поспішай, кажу! –

Пробурчав Черепахович:

– Поспішай... А як?

Треба от підперезатись –

Не знайду кушак:

На печі нема, у скрині, –

Проваливсь немов... –

Поки той кушак шукали.

Тиждень ще пройшов.

Черепашача поспішність

Всім відома. Всім!..

От знайшли, підперезався

Кушаком своїм.

Голубий жупан і шапка,

Золотий кушак, –

Подивися, Черепахо,

Чом, пак, не козак!

Зупинивсь біля порога,

Кинувся притьма,

Перекинув першу ногу,

Другу підніма...

Переліз через подвір'я...

Черепаха вслід:

– Ти ж дивися не спізнися

Прийти на обід!

Чув? Гостей же запросили...

Не лови там гав!

– Знаю, знаю...

– А на дріжджі

Глечика узяв?

– Глечик? Глечика й забувся.

Випало з ума.

Щоб назад не повертатись,

Винеси сама! –

Взяв посудину, поправив

Шапку і поліз

Лопухами, рівчаками

У сусідній ліс,

До кумасі до Зайчихи,

До малих зайчат

Для своєї Черепахи

Дріжджі позичать!

Топить пічку Черепаха,

В шлунку булькає...

Будуть пироги з грибами,

Із цибулькою!

Наїдяться гості вдосталь,

Кожен схрусткає

Із суничкою пиріг,

Із капусткою!

Жде-чекає: скоро прийде,

Дріжджі принесе...

Заготовила начиння, –

Все готове. Все!

Вже й обід – немає дріжджів...

Вже і гості ось...

Пирогів гостям поїсти

Так і не прийшлось.

Рік минає,

Другий,

Третій...

Літо.

Знов зима.

Як сокира в ополонці –

Зник.

Пропав.

Нема.

І куди він міг подітись

Черепахович?

Посилала ж недалечко –

Дріжджі лиш позич!

Ще чотири довгих роки

По воді спливло...

Надумала Черепаха

Вийти за село.

Вийшла мужа виглядати.

Подивилась вмить –

Черепахович щодуху

Додому біжить!

Поспішає швидко-швидко

Чимдуж по шосе,

У посудині великій

Дріжджі їй несе.

А щоб глечик не впустити –

Притис до грудей...

Ой зраділа Черепаха

В день щасливий цей! –

Черепаховичу любий,

Чоловіче мій! –

Одчиняє йому хвіртку:

– Заходжай мерщій!

Не минуло і години

Із тих самих пір,

Як меткий Черепахович

Завернув у двір.

Поспішає він до хати, –

Не ішов, а біг!..

Зупинився.

Перелазить

Став через поріг.

Перекинув першу ногу –

Лахміттям халяв

Зачепився, бідолаха,

За поріг – і впав.

Простягнувся на порозі,

Глечик тільки – брик! –

Розлились по хаті дріжджі...

Черепаха в крик:

– Ех ти, – каже, – скороходе,

Подивися вниз:

Скільки років ніс ці дріжджі,

Ніс – і не доніс! –

Черепахович очима

Тільки блим та блим,

Покосивсь на Черепаху

Своїм оком злим.

Ну, навіщо поспішав він

На свою біду?

Встав, почухав винувато

Бороду руду.

І сказав він Черепасі:

– Поспішав я... Гей, –

Поспішиш – обов'язково

Насмішиш людей!