Люцина Легут - Музична крамничка, Люцина Легут

В одному місті (якому, цього я вам не скажу, все одно ви його ніде не знайдете) були вулиці з дивовижними назвами. Була там, наприклад, одна вулиця Канаркова, а інша Мигдальна. І ще була вулиця Картата, і навіть вулиця Польової миші. Але та історія, про яку я зараз розповім, сталася зовсім не на цих вулицях, а на вулиці Зачарованої троянди!

Отже, на вулиці Зачарованої троянди була невеличка крамничка. Якщо глянути на вітрину цієї крамнички, стане ясно: крамниця не проста, а музична. У якій іншій вітрині могли б ви побачити гітару, флейту та бандуру?

А власниками крамнички були два цвіркуни. Одного звали пан Теофас, другого пан Боло. Пан Теофас носив костюм коричневого кольору, а пан Боло мав рожеву кофтину у дрібні квіточки. Загалом, це були два дуже милих і розумних цвіркуна.

Слухайте далі.

От на вулиці Зачарованої троянди настав ранок. Півень проспівав восьму годину, і пан Теофас прокинувся.

– Ого, – сказав він, – здається, ранок?

– Так, – сказав пан Боло і пішов відчиняти крамницю.

Потім вони випили кави. Хоча це були лише цвіркуни, але пити каву вранці вони любили!

Отже, вони випили кави та вирушили до крамниці продавати музичні інструменти.

Тим часом на вулиці Зачарованої троянди почався рух: гримаючи, проїжджали брички та вози, мчали автобуси, кричали продавці газет, молочник віз молоко, пекар розносив хліб, а зеленяр – зелень.

Півень вже зібрався проспівати дев'яту годину, коли біля музичної крамниці з'явилася перша покупниця.

То була муха, а з нею двоє синів.

Подивившись на інструменти, виставлені у вітрині, Муха заявила:

– Нам сюди! – І проштовхнувши у двері своїх дітей, слідом увійшла й сама.

– Доброго дня! – привіталися з Мухою обидва цвіркуни і допитливо на неї подивилися.

Треба прямо сказати, що Муха була погано вихована. Не відповівши на вітання, вона одразу оголосила, що в неї незвичайні діти, геніальні діти, чудові діти…

– Оцього звати Бубчо! А цього – Бобо! І нам потрібен музичний інструмент приємного тону, щоб він не видавав грубих та різких звуків.

– Гм... – подумавши, сказав пан Теофас. – Такий інструмент у нас начебто є.

– Так... – додав пан Боло. – І можливо – це скрипка!

Тут він дістав з полиці одну зі скрипок та заграв на ній. І так заграв, що всі заслухалися!

– Про скрипку я й думала. Приходьте сьогодні на концерт, який дадуть мої геніальні діти. Сьогодні, о третій годині! Рівно о третій годині!

З цими словами вона вихопила з рук пана Боло скрипку та пішла з крамниці, спершу проштовхнувши у двері своїх синів.

– Гм... – сказав пан Теофас, проводжаючи Муху очима. – Вона, мабуть, думає, що на скрипці можна заграти одразу?

– Так... – додав пан Боло. – Це груба помилка. Вони будуть жорстоко покарані.

Але жорстоко покарано було обох цвіркунів. Втім, про це далі.

А сторож уже приклеював на стінах будинків велику афішу. Бажаєте знати, що було на ній? Ось що:

І що ви думаєте? До третьої години зібралися всі любителі музики. І рівно о третій концерт розпочався.

– Сміливіше, любий! – сказала Муха одному із синів.

– Не бійся, друже! – підбадьорила вона другого. – Допоможи братові.

Тут Бобо схопив смичок за один кінець, Бубчо – за другий, і справа пішла! Ото вже вони пиляли–пиляли по струнах – взад і вперед, взад і вперед ... Точнісінько, як це буває, коли пиляють дрова великою і гострою пилкою.

– Ой! – вигукнув пан Теофас, здалеку почувши ці звуки. І одразу міцно затулив собі вуха.

– Щось нестерпне! – додав пан Боло, зробивши те ж саме.

А як було слухачам цього концерту? Вони, звичайно, одразу розбіглися.

Розлючена Муха, схопивши нещасну скрипку, смичок та обох синів, помчала до музичної крамниці. Вона так грюкнула дверима, що весь будинок затрусився.

– Хіба це скрипка? – крикнула вона з порога. – На ній грати неможливо…

– Треба спочатку вчитися, – несміливо промовив пан Теофас.

– І чимало вчитися, – додав пан Боло.

– Вчитися? Моїм незвичайним дітям цього не треба. Аби інструмент був підходящим!

Цього разу пан Теофас запропонував трубу і так заграв на ній, що можна було заслухатися.

– Саме це мені й потрібне! Беремо трубу! – сказала Муха і вилетіла з музичної крамниці.

І діти за нею слідом.

Тим часом настала темрява. Але бідолашним цвіркунам було не до неї. Вони розуміли, що від надокучливої Мухи немає порятунку. Пан Теофас лежав із головним болем. Пан Боло постійно міняв йому холодні компреси.

– Що нам робити? – запитав Теофас слабким голосом.

– Не знаю, – сумно відповів йому Боло.

Потім пан Теофас заснув, а пан Боло не міг спати. Йому здавалося, що він з усіх боків оточений мухами. Їх дві, три, чотири... сімнадцять... двадцять п'ять... дев'яносто. І всі вони з трубами. І всі дудять. І всі гніваються.

Бідолашний пан Боло до ранку не склепив очей.

А вранці знову прийшла Муха.

– Ні, – заявила вона їм, – труба не годиться. Бобо та Бубчо не можуть на ній грати.

І довелося панові Боло вісім годин поспіль вибирати одній–єдиній Мусі один–єдиний інструмент.

– Ні, – казала Муха, коли пан Боло пропонував їй флейту. І віолончель була їй не до смаку. І гітара їй не подобалася. А рояль здавався надто громіздким.

Гримуча змія прийшла з джунглів по тріскачки. Але обидва цвіркуни – і пан Боло, і пан Теофас – були зайняті тільки Мухою, лише Мухою і більше ніким. І, розгнівавшись, змія пішла ні з чим.

Розсердилася і Черепаха, яка хотіла купити собі гребінець, щоб грати на ньому. І Кажан, якому була потрібна маленька сюркалка, теж ні з чим полетів з музичної крамниці.

Під вечір Муха нарешті обрала губну гармошку.

– Оце інструмент! Оце підходить для моїх дітей! Завтра о третій годині приходьте на концерт!

– Але ж і на губній гармошці треба вчитися... – несміливо сказав пан Боло.

Але муха глянула на нього так ущипливо, що він прикусив язика.

А сторож уже приклеював на паркані афішу:

Обидва цвіркуни – і пан Теофас, і пан Боло – цієї ночі спати не лягали. Цілу ніч вони думали. А оскільки це були дуже розумні цвіркуни, то зрештою вони все ж таки придумали, як їм позбутися надокучливої Мухи та її дітей.

Вранці півень ще не встиг прокукурікати і п'ятої години, коли пан Теофас і пан Боло крадькома вийшли з музичної крамниці. Вони повісили на дверях великий замок та оголошення:

І обидва поїхали бричкою у невідомому напрямку. На Теофасі був його улюблений коричневий костюм, на Боло – рожевий жилет у квіточках. Обидва були щасливі: ось як спритно вони позбулися Мухи!

– Гм... – задумливо пробурмотів пан Теофас. – Можливо, вона колись і зрозуміє: без навчання не буває вміння!

– Так, – додав пан Боло. – Це вірно!

От і вся історія про музичну крамницю, що стояла на вулиці Зачарованої троянди. А в якому місті ця вулиця, я вам не скажу. Та ви все одно це місто не знайдете на географічній карті.