Олександр Якович Кониський - Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський

«Семен Жук і його родичі» Олександра Кониського – це повість-хроніка, у якій автор представив образ українського інтелігента як людини нового типу***. Твір належить до найкращих зразків великої прози Кониського разом із повістю «Юрій Горовенко».

Олександр Кониський

СЕМЕН ЖУК І ЙОГО РОДИЧІ

Хроніка

Написав в 1873 році

О. Яковенко

ЧАСТЬ ПЕРША

I

Одного весняного дня 186… року, так як о півдні, на східцях університетського рундука, у городі Н. сидів, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лікті у коліна й підперши щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові ёго засів цілий рій думок; що думки ті не аби-які, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.

То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зібравшись іхать до дому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторїї, де слухав лекциі, він сів на рундуці и дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієі-ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, і про те, як простувать на тім пути…

Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.

«Що,» спитав ёго Жук, «зовсім?»

– «Зовсім,» одповів Джур.

«Поідеш?»

– «Поіду.»

«Коли ж?»

– «Днів через десять.»

«Овва!.. довго ждать!.. я думав сёгодні.»

– «Не можна… чого не робив – Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годі.»

«Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъізджу до дядини, а через десять днів вернусь за тобою… Ходім!»

З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові и сказав: «прощай! спаси-Біг тобі!..»

Студенти пішли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.

– «Чого ти, Семене! такий хмурий?» спитав Джур. «Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині… Ти-ж узяв кандитата… чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки…»

«Еге!.. вольний козак!..» одмовив якось нехотя Жук… «вольний… тим то я замислився, що вольний!.. вольний, та не знаю, що діяти…»

– «Се-б то як?»

«Так! ти тілько подумай: що перед нами… ціле море житя… а як ёго переплисти?»

– «Предки наші плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…» шуткував Джур.

«Ні!.. ти не шуткуй, а слухай справді… Ну, скінчили ми університет: ти лікар, я кандидат прав, що-ж дальше? Двері університета за нами зачинились; а відчинились инчі двері – двері житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить поріг, треба ввійти у ті двері… Що-ж ми там робитимем? куди приставить нас, до якоі роботи приверне хозяін того широкого поля, котре зветься – житєм?… Ти лікар! твоя стежка протоптана: поідеш за кордон, вернешся, візьмеш катедру и почнеш: учить, та лічить, «жить, та поживать, та грошей наживать…» Одно слово: твоя стежка видна; не видно на ій ні груди, ні гололедиці; рівно як на столі…»

– «А хиба на тій дорозі, котра веде у Жуківку, єсть и тепер, на весні, и груда и гололедиця?» перебив шутками Джур…

«Цить бо! я веду річ не шуткуючи… До Жуківки ми доідемо з тобою гарно, по рівному; та в Жуківці треба шукать, треба вибирать стежку…»

– «И вибирай досхочу, залюбки…»

«Легко сказать: «вибирай!» Стежок багацько – та на яку йти, не знаєш! Глянеш на одну – багно; глянеш на другу – ожеледь и хвища; на третій – скрізь копці, тілько те и роби, йдучи по ій, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…»

– «Чудний ти чоловік, Семене! на тебе найшли смутні думки, ти й философуєш невідь що. Мені гірш ніж тобі! у мене вже скибка одрізана! лікар, тай годі! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лічи, та з сієі колїї вже и не виходь: бо ся колія – твій хліб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителі, хоч и в профессори – добивайся… Та тілько на що се все тобі! У тебе – хвалить Бога, худібчина не аби-яка; ти чоловік з великими достатками… «лежи на печі, та іж колачі.»

Жук косо глянув на Джура, всміхнувся и сказав: «не про се річ… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрій моя праця принесла-б найбільшу сумму громадскоі користи…»

– «От воно що!.. громадскоі користи» – переговорив ёго Джур, притискаючи останні слова. – «Паничу забажалось праці»…

«Я з роду не був паничем!» сердито сказав Жук. «Та тепер и не час сидіть згорнувши руки…»

– «Годі, годі», перебив ёго Джур, «не сердься… йди в учителі.»

«Пішов би, так хисту нема.»

– «Ну в судовики, тепер заводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба.»

«Ні, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з віку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розібє голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскі роти!»

– «А по твоё муж як? погладить злодія по голові, чи що?»

«Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать…»

– «Значить: не треба карать ні за яку провину?» перебив Джур.

«А ти думаєш, що треба?… а ще лікар «друг людей,» гуманіст!.. Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле – лихо, як и провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в ій єсть потреба. От – и усе! Провинники люде недужі, хворі, іх треба гоіть, а не карать»… Жук трохи спочив, з очей ёго летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: «От – ти лікар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину – ти став гоіти голодом?… Нападе на чоловіка пропасниця, и ти, яко лікар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного ёго волі бажаня, що він мусить украсти бохонець – и ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця – ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?»

– «Ти сёгодні