Лю Цисінь - Вічне життя Смерті, Лю Цисінь

Довгоочікуваний фінал трилогії «Пам'ять про минуле Землі» не залишить байдужим нікого. У масштабному, заворожливому полотні заключної частини читач знайде відповіді на споконвічні питання, які турбують кожного з нас: хто ми? звідки? куди прямуємо?　
Усе на світі скінченне: квантовомеханічні системи мають період напіврозпаду, людське життя не вічне, зорі невпинно еволюціонують, допоки не перетворюються на щось інше. І навіть, здавалося б, споконвічний Усесвіт не уникне обіймів Смерті. Людство, отримавши перемогу в першій сутичці з Трисолярисом, ствердилося у власній значущості й зважилося зазирнути в глибини космосу.　
Чи виявиться воно готовим до отриманих знань? Чи стане йому сил, мужності й завзяття не відвести погляду від чаруючої картини таємниць Буття?

Лю Цисінь

Пам’ять про минуле Землі: трилогія.

Книга 3. Вічне життя Смерті

Уривок із передмови до «Минулого поза часом»

Мою розповідь слід було б назвати історичним нарисом, але оскільки я можу покладатися лише на власну пам’ять, то моїй оповіді, вочевидь, бракуватиме строгості історичного викладу.

Насправді все описане неправильно зараховувати до минулого: ці події не мали місця, не відбуваються зараз і не стануться в майбутньому.

Я зумисно не вдаюся в подробиці, лише широкими мазками змальовую загальну канву подій, фіксуючи найголовніше з минулого. Деталей, які збереглися, — більш ніж достатньо; й зараз вони в закоркованих пляшках розлітаються Всесвітом навсібіч. Сподіваюся, вони таки дістануться нових Усесвітів цілими й неушкодженими.

Саме тому я залишаю каркас оповіді, щоб одного дня на нього можна було нанизати ввесь масив інформації й безліч деталей. Відомо, що то вже не наша справа, але я сподіваюся, що цей день колись усе-таки настане.

Я перемістив Сонце на Захід, змінивши кут освітлення, й одразу краплі роси на сіянцях у полях засяяли, немов безліч очей, що розплющилися в одну мить. Я притлумив яскравість світила, пришвидшивши настання сутінок. Поглянувши на далекий небокрай, я побачив свій силует, подовжений призахідним сонцем. Привітно махнувши йому рукою, я отримав той самий жест у відповідь.

Роздивляючись цю фігуру, я знову відчув себе дуже юним.

Зараз слушний момент, щоб поринути в спогади.

Частина 1

П’ятий місяць року 1453-го від Різдва Христового. Смерть чаклунки

Завмерши на мить, щоб зібратися з думками, Костянтин ХІ відштовхнув від себе стос карт із планами оборони міста й, щільніше загорнувшись у пурпурові шати, став спокійно чекати розвитку подій.

Його відчуття часу завжди було дивовижно точним, не зрадило воно й зараз: цієї миті почали відчуватися потужні вібрації, немов від центру Землі розходилися хвилі поштовхів, як за руйнівного землетрусу. Срібний свічник під стелею заскрипів, і на нього зверху посипалися порох і пил, що накопичувалися на даху Великого палацу, може, й тисячу років. Невагомі частинки потрапили в полум’я свічок, перетворившись на мерехтливий сніп іскор.

Вібрації створювалися внаслідок щотригодинного (саме стільки часу потрібно було османам, щоб перезарядити й охолодити гігантську базиліку[1]) обстрілу міських стін кам’яними ядрами вагою у 1200 фунтів. Гігантське ядро влучило в найпотужніші міські мури у світі, зведені ще Феодосієм ІІ у V столітті й відтоді неодноразово перебудовані та укріплені, — головну надію візантійців на порятунок перед натиском сильного ворога.

Але кожне влучання величезного кам’яного снаряда розверзало не менший за розмірами пролом у мурах, немов невидимий гігант відкушував наступний шматок під час трапези. Імператор навіть міг уявити собі картину: гравій та уламки каміння, підкинуті вибухом у повітря, ще не впали додолу, а незліченна кількість солдатів і жителів міста в обрамленні пилових хмар, немов відважні мурахи, вже поспішають на стіни до новоутвореного пролому. Усе, що потрапляло під руку, використовувалося: стіни латалися цеглою й цілими блоками з розібраних міських будівель, перекладалися лляними мішками з піском і навіть коштовними арабськими килимами… Він навіть уявляв, як пил, просочений призахідним сонцем, повільно пролітав крізь місто, м’яко оповиваючи золотим саваном Константинополь.

Усі п’ять тижнів облоги міста такі вібрації траплялися сім разів на добу з ідеально рівними проміжками, немов відрахованими гігантським небесним годинником. Наставав час іншого світу — час язичників. Порівняно з надпотужним голосом нової доби подзвін мідного годинника у формі двоголового орла, що стояв у кутку кімнати й відраховував час християнського світу, здавався тихим і ледь чутним.

Вібрації на деякий час вщухли, й Костянтин спробував знову повернути думки до реальності. Зібравшись із духом, він наказав охороні впустити відвідувачів, які чекали аудієнції біля дверей. Георгій Сфрандзі[2], один із найбільш наближених конфідентів Імператора, спокійно увійшов до помешкання разом зі стрункою жінкою, яка йшла на кілька кроків позаду.

— Ваша Імператорська величносте, це Єлена, — повідомив радник і зробив крок убік, даючи можливість жінці, що стояла за ним, вийти наперед.

Імператор зрозумів, хто перед ним стоїть, із першого погляду. Вбрання жінок зі знаті й простолюдинів Візантії кардинально різнилися: представниці привілейованої верстви віддавали перевагу одягу, прикрашеному витонченими елементами декору, натомість прості містянки зазвичай носили просторі білі шати з довгими рукавами.

Але вбрання Єлени, здавалося, поєднувало в собі обидва стилі — непомірну розкіш одягу знаті й консерватизм простолюдинок. Хоча вона була вдягнута в просту білу сукню, а не розшиту золотом туніку, поверх неї був накинутий розкішний плащ жовтого кольору; використати пурпуровий і червоний — кольори знаті — вона все-таки не зважилася. Її обличчя, сповнене своєрідної чарівності й чуттєвості, нагадувало квіти, що швидше зів’януть від обожнювання, ніж згинуть тихо на самоті.

Повія, але з дорогих. Грошей, вочевидь, не бракує, щоб добре стежити за собою.

Хоча вона вся тремтіла й тримала очі долу, Костянтин помітив, як вони сяють, наче від лихоманки, виказуючи неабияке хвилювання й піднесення — ознаки рідкісного захоплення, не притаманного представницям її професії.

— Ти стверджуєш, що знаєшся на магії? — запитав Імператор Єлену, щоб якнайшвидше покінчити з цим.

Зазвичай Сфрандзі підходив до справ виважено й відповідально. Із понад 8 тисяч солдатів, які зараз захищають місто, лише дещиця представляла регулярне військо, і ще 2 тисячі були генуезькими найманцями. Решту набрав по крихтах із 100-тисячного населення міста ледь не особисто Сфрандзі. Зважаючи на авторитет радника, Імператору довелося погодитися на цю аудієнцію, хоча сам він вважав нову ідею цілковитою дурницею.

— Так, Імператоре, я можу вбити Султана, — відповіла Єлена, опускаючись навколішки. Тремтіння голосу не псувало його краси, нагадуючи вібрацію шовкових тенет на вітрі.

П’ять днів тому Єлена вперше прийшла до Палацу й біля вхідних воріт попросила аудієнції Імператора. Охорона заходилася виштовхувати непрошену гостю, але та раптом вийняла невеличкий пакунок і розгорнула його перед очима вартових. Солдати ніколи не бачили нічого подібного, хоча розуміли, що річ украй коштовна й рідкісна. Але навіть демонстрація цієї диковини не стала для Єлени пропуском до покоїв Імператора: натомість її заарештували, допитали й піддали тортурам для з’ясування походження речі й місця, звідки вона була викрадена жінкою. Отримавши зізнання й перевіривши правдивість показань, її доправили до Сфрандзі.

Й ось тепер Сфрандзі розв’язав лляну тканину пакунка й обережно поклав його вміст на секретер перед Імператором. Вираз обличчя Костянтина невільно повторив той, що з’явився п’ять днів тому в солдатів, коли річ уперше дістали з пакунка. Але, на відміну від охорони Палацу, Костянтин точно знав, що зараз бачить.

Це був потир із чистого золота, увінчаний безліччю коштовних каменів, який блищав так яскраво, що перехоплювало дух. Два священних сосуди, повністю ідентичних, окрім форми й розташування коштовних каменів, були виготовлені за часів правління імператора Юстиніана Великого 916 років тому. Відтоді одна з євхаристійних чаш передавалася від одного Басилевса іншому, а друга під час зведення Святої Софії на місці базиліки Феодосія у 537 році н. е. була замурована разом із іншими церковними реліквіями в невеликій камері глибоко у фундаменті майбутнього Собору.

Вочевидь, цей, щойно явлений перед очі, потир був парою до