Андрій Хімко - Анти, Андрій Хімко

Ця поема-легенда писалася ще в 50-і роки минулого століття письменником, закоханим у прадавню історію українського народу, служінню якому він присвятив усе своє подвижницьке життя. За свою щиру любов до національної історії й культури, за вболівання про свій народ він на довгі роки опинився в гулагівських таборах, а його історичні романи, вірші, поеми і, зокрема, поема-легенда «Анти» — в загребущих руках кадебістів. Тільки в 1990 році вона була повернута авторові. Але видати її за життя він так і не зміг. Тільки тепер коштом родини Хименків вона виходить у світ.

Андрій Химко

Анти

Епічна поема-легенда

(скорочений варіант)

Заспів

О Велесе[1]-співцю! Як заспівку я витчу,

З Дажбожих[2] променів як в'язь сплету живу,

Уявам дам гадки, що човникові нитку,

В основу як пущу перетинком канву?

І як складу слова у плетива казкові,

Події як нав'ю на осяйні мотки,

Щоб намистинами діла цвіли в разкові,

Щоб ними тішились нащадки залюбки;

Щоб світ упоясавсь рай-дивом семицвітним,

Стежками часу він укарбувавсь по ній,

Пригоди розцвіли в її галуззі квітнем

І видивами щоб прослались пасма дій?..

Стрибоже[3], сил даруй тій заспівці стать вітром,

Орлом грозу розбить у Сваржа[4] на чолі,

Через яри століть пробратись лисом хитрим,

Скропить росою шир всій Хорсовій[5] землі;

Крізь темні хащі літ промчати пардом скорим,

По дну Віків глухих бог-Мороком[6] пройти,

Стать віщим дубом в прю навстріч колядним хорам,

Рясним дощем нічним обмить первосвіти!..

Перуне[7], ліс часів дай рогом розбудити,

Подій степи старі стрілою облетіть,

У далину віків пройти гостинцем битим,

Ключем джерел заграть із глибини століть,

Щоб громом прогула весни ключінь стокрила,

Добувши кременем у Хорса блискавиць,

Щоб з райдужних мостів звелась краса Ярила[8],

Жлю, Карну й Злибіду[9] навік поклавши ниць.

Орлу судилася пташиних зграй покора,

Осетре, риб собі під владу всіх візьми!..

Над звір'ям правлять Лев і мудра Дівечора[10],

А пісня Велеса — одвіку над людьми!

Пролог

Як почалося все? Метелиці і грози

Гасали Всесвітом у віковічній млі,

Днів не ділила ніч, не гнали спек морози -

Був бовтанець стихій — ні неба, ні землі,

Одна непроглядь лиш з похмурим глибом-криком,

Якій ні початків, ані кінців, ні мір…

Та вже боги жили над Прасвітом великим,

Ладуючи стихій верткий неспинний вир…

І вдарив раптом грім, молонья стоіглиста

Вогнем пекельним враз упала в мертву хлань,

І в спаласі отім, немов оладка з тіста,

В кипіні твердь спливла — богів найперша дань.

Нараз котрогось дня звели вони угору

Три велетні-дуби над прірвищем святим…

Нема таких дерев у сьогочасну пору,

Аби на кронах їх містилися світи.

Нема й тих трьох птахів у голубів подобі, —

А то були Дажбог, Перун і Світовид[11], —

Що з Космосу глибин піску принесли в дзьобі

Й створили землю нам, а з криги — небовид.

Ті три творці для нас трудились без спочину,

Аж поки вид дали усій святій землі…

Як ліс вже був і степ, дали живцю в лучину,

Для Сонця й Місяця пробили вікна в млі,

Вділили порам час, ночам і дням черговість,

Багрець в сніги вдягли, голизну — в буй-зело,

Навік заповіли життю і Честь, і Совість —

Велику Первосуть і щедре Первотло.

А щоб мінилися, буяли, грали з'яви,

Щоб тіло ні одне не нудилось віки,

Морана[12] з Мороком явили смерть ласкаву:

Нехай спочине всяк, хто шлях пройшов важкий!

І засвітився світ, і ставсь надземний простріл,

Засяяв день ясний, і чорна ніч пройшла;

Нап'яв намет свій Сварж наміткою над простір,

Озера, русла і діл Русаля[13] залила…

І розцвіли зірки, і хмари забіліли,

Стадами попливли по небесах вони…

Згоряло Коло[14] вщент і сходив Місяць білий,

Вселялися ліси, і луки, і лани…

І вже тоді боги, коли повсюди радо

Усе жило, цвіло, буяло і росло,

Створили двох людей найперших — Діда[15] й Ладу —

І завели в курінь над гомінким Руслом[16].

Дажбог тоді з глибин за три дні й ночі в дар їм

Дістав корець пашниць всіляких по зерну;

Перун креснув огню в ранковому захмар'ї,

Щоб клали ватри скрізь богам даринь ясну…

Три волоси зачать із себе Велес дав їм —

Із них пішли Тварин, і Риб, і Птиць роди…

З тих давніх днів цей бог своїм звичаєм славним

Як той пастух над всим, у всі віки ходив…

Коли ж Дух-Род[17] з'явивсь, а з ним і Рожаниця,

То їхнє старшинство всі визнали боги,

І став весь світ як сяй[18] — у золотих зірницях

На тверді, на воді уславивсь навкруги…

Всівалася життям, цвіла земля-палата,

Брели часи по ній (їх міряв день-рушник);

Русалю й Чура[19] — двох — знайшла у лісі Лада,

В калині мила їх в ніч на святий семик.

Родився Лель-Полель[20], а потім Предка й Живу[21]

В хмільну Купальну ніч внесла в курінь вона…

Отак той перший рід засіяв людства ниву,

Яку часи вели стежками літ до нас…

Від Предка отоді, либонь, пішли всі люди,

З них перший був Еней[22], інакше — Ант-Енет!

Чурило й Род усіх їх берегли від злуди —

За жертви, за святих вогнів урочий злет…

Як незлічимо рід розмноживсь Предка й Чура,

Взяв Морок їхній дух із тризняних[23] багать;

Забрали їх боги до світлого лазуру —

Володарям ясним у всьому помагать…

Енетам-антам, щоб не билися за владу,

Старшинство шанувать звеліли всім згори,

Нехай же всі роди, що досі йшли від Лади,

Хай вічно йдуть вони від Предка й Прачури[24]!

Послали для весни Ярила й Мокіш[25] з неба,

Свій час, і вид, і знак земним порам дали,

Навчили з ялівцем в требницях[26] править треби,

Сильця і в'язь кріпить, тесать соху, коли,

Збирати в дуплах мед і засівати поле,

Пускать метку петлю чи стріли звірю вслід,

Вести святий обряд Русалі й Сонцю-Колу,

Варить п'янкий напій для тризн із роду в рід.

А вже як звір і птах став звично їм кориться,

Впряглись буй-тур і кінь в соху — рогатий сук,

Сварог навчив людей варить у горні крицю,

А Велес — з волосу видобувати звук…

Минули ночі й дні… Стекло часів багато,

Аж поки у роди сплелися верви всі,

І всюди влади верх у Матері взяв Тато

І з верв[27] задруги склав у клятві на росі[28].

Енети-анти, що “посівом неба” впали,

В роздоллі піль, гаїв розсіялись без мір,

Розгонивсь