Шевчук Валерій - Постріл, Шевчук Валерій

1

Пароплав розвертався, щоб пристати до берега, пасажири стояли біля борту, над головами цвів невимовно синій розлив неба, а море було зеленкувато-перламутрове. Метлинський примружився, ставши на порозі каюти, але сухе, похмуре обличчя його лишалося незворушне. Ступив кілька кроків по палубі і раптом завмер, вдивляючись у незвичайний краєвид, що ліг перед ним. Море врізалось тут у долину, підперезану вузькими лискучими річечками; вивищувалися високі горби, а по долині й горбах розкинулося біле місто із слобідками та селом. Все це топилось у зелені, яка нестримно й пишно зливалася з горбів додолу. Будівлі з правої руки ліпилися одна вище другої, і між них вигулькувала невеличка біла мурована церква.

— Рай! — сказав низький дідок у солом’яному капелюсі і з клинцюватою борідкою. — Справдешній, пане мій дорогий, рай!

Але Метлинський не вступив у розмову. Різко повернувся і знову сховався у каюті.

Тут була сутінь. Вікно захилене фіранкою, крізь неї сочилося скупе світло. З палуби чулися захоплені вигуки, а він сидів у молочній сутіні, й обличчя його стало наче кам’яне. Стояли серед того обличчя шматками заліза очі, довгобразе обличчя було схилене набік, а руки стискали чашечки колін.

Корабель ніяк не міг пристати: пихкала машина, гукали матроси, кричали пасажири, перемовляючись із знайомими на березі, а Метлинський все ще пив молочні сутінки і все ще кам’янів.

Барвиста юрба вже полилася на трап, коли він зворухнувся.

Встав, кинув оком по каюті, відсунув з вікна фіранку, взяв невелику валізу і відкинув двері. Повз нього пробіг, важко гупаючи чобітьми, матрос, повернув до Метлинського широке кругле, поросле рідкою бородою обличчя і засміявся:

— Заспали, пане? Онде вже всі на березі!..

Він не зважив ні на матроса, ні на те, що й справді лишився на кораблі сам, ішов через палубу, різко посилаючи вперед довгі ноги й несучи трохи боком худе тіло з виставленим лівим плечем — обличчя його лишалося незрушне.

— Чудак! — штовхнув широколиций матрос товариша. — Глянь-но: шкура та кості!..

— На іздиханії, — пробурмотів другий. — Тут, брат, і не таких ще побачиш…

Метлинський зійшов із трапа. Юрба ще товклася на набережній, розбираючи візників. Амвросій підійшов до найближчого вільного візника й мовчки сів, поставивши на коліна валізу.

— В готель!

— Руб буде стоїть, — повернувся до нього візник.

— Що руб? — звів голову Метлинський.

— Ізвощик руб…

— Чого так дорого?

— Такий ціна тут, господін…

Він тільки хитнув головою, і візниця торкнув коней. Повернувся різко, аж кістки йому хрупнули в шиї: на трапі стояв круглолиций рідкобородий матрос і позіхав не прикриваючись.

— Чи важко тут влаштуватись у готель? — спитав у візниці.

— Є гроші — неважко, нема грошей — важко, — спокійно відказав той і чвиркнув крізь зуби.

Коні ледве чопали, але Метлинському це було начебто байдуже. Їм назустріч мчало кілька вершників. За мить промигнули повз звощика: молоді, вусаті лиця, блискучі усмішки, кінські морди, що важко дихали, запах гарячих тіл. Метлинський ледь-ледь звів голову.

— Провідники для амазонок! — засміявся візниця, а що Метлинський розмови не підтримав, тільки зирнув краєм ока на худе, важке, наче отінене обличчя пасажира.

— В який, пане, готель накажете — дорогий чи так собі?

Метлинський здригнувся. Глянув на візницю і наче почав пригадувати, про що той запитував.

— Мені потрібна одна суха кімната з вікнами на море, — сказав.

— Дорого, — поцмакав візниця. — Дуже дорого буде стоїть… Такий тут ціна, господін, такий ціна!

Але Метлинський мовчав. Здавалося, дивився не від себе, а в себе: очі без виразу, а обличчя кам’яне.

Візниця натягнув віжки, і Метлинський скочив на землю. Ткнув без слова карбованця і попростував до гостинно відчинених дверей.

— Милості просимо! — кланявся йому від тих дверей якийсь надто рудий служка з бакенбардами і в рудому, як і його волосся, сюртуці.

— За ціну не стоїть! — гукнув із-за спини Метлинського візниця, і рудий служка майже вдвоє склався перед приїжджим.

2

Все-таки воно вабило його, море. Відчув це, ще стоячи перед вікном свого нового помешкання. Величезний зеленкувато-блакитний розлив, що клався перед очима ледве не прямовисною стіною, грав, мінився й тріпотів. Здавалося, ліг отам неймовірної сили й величі гігант, живий і привабливий, з мільйоном очей, що вряди-годи спалахують, — живу плоть відчув Метлинський у тій могутній, безмежній масі: рухалася, дихала й вабила, наповнюючи своїм духом всіх і все на цьому березі. Сходило від нього безліч променів та промененят — праглося ширше дихати, хоч вуста при цьому замикалися, очі запалювалися тим-таки блакитнуватим сяєвом, чи, може, це так йому здавалося. Стояв за вікном із тими зеленкувато-блакитними очима, з наглухо запечатаними вустами — хворі груди його дихали погідно й вільно. Щось таке первісно відчував і в Женеві, коли прокинувся був одного сонячного ранку і вперше побачив залите густим світло-синім сутінком Женевське озеро. Тут знову це пробудилося: зачарування, а може, й захват, з’явилася широка і ясна хвиля, що вдарила й оживила; той подих, що повіявся від моря, зродив якісь особливі імпульси, здавалося, от-от розчинить перед тим ту сокровенну скарбницю, якої так прагне душа. Рука його вчепилась у лутку вікна, він весь подався назустріч тому неймовірному диву: здавалося, між ним і морем іде нечутний діалог; ще мить, ще одне зусилля — і вони, зрештою, порозуміються.

Повернувся різко на стук і побачив рудого служку в рудому сюртуку.

— Обід накажете в номер чи спускатиметеся?

— В номер! — гостро відказав Метлинський.

— Це буде коштувати вам три рублі в місяць і чайові.

— Що буде коштувати?

— Прислуга…

Метлинський розширив очі, наче бозна-яку прояву узрів у прочілі, але служка не дав зловитися: стояв схилено і начебто й погляду власного не мав. Ті дві руді круглі бляшки, що світилися замість очей, були без блиску й виразу.

— По-моєму, я вже попереджував, — сказав, ледве цідячи слова, Метлинський, — що за ціну я не стою…

Проява зменшилася наполовину і глянула на Метлинського вже знизу, з-під рудого чуба, що навис над лобом. І з-під того чуба блиснула несподівано радісна чи облудна всмішка — рудько виходив, радше виповзав, із приміщення задом, наче хвостом помахував.

Метлинський зітхнув полегшено на скрип дверей і знову повернувся до моря. Але було воно вже глухе й буденне, не гомоніло до нього й не вабило — стояла собі зелено-блакитна завіса, а вгорі до неї було причеплено брудного чорного пароплавчика.

Ще довго стояв перед вікном, наче сподівався, що повернуться віднайдені оце недавно чари, і між брів його лежала глибока складка. Зрештою, ступнув від вікна різким поступом, витяг із валізи змінну пару білизни і почав роздягатися хапкими, нервовими рухами. Скидав із себе несвіжу білизну з бридливою поспішністю, наче боявся, що його застане за цим заняттям служка, і тільки коли застібнув на комірі останнього ґудзика, полегшено зітхнув і згорнув брудне у недбалий згорток.

— Можна! — гукнув він, вже сидячи за столом і легенько постукуючи нігтями по скатірці.

У двері всунувся рудько із тацею в руках, і на його вустах заграла послужлива і також руда, як і все в ньому, всмішка.

3

Море було погідне. Він покинув кімнату, в якій не міг уже сидіти, ставала вона кругла й сіра, і почало народжуватись у ній те, від чого тікав проздовж останніх літ, відколи залишив професорську кафедру і вийшов на пенсію: нависало воно над головою, як хмара чи каменюка, що висіла колись над Танталом. Відтоді й почав він шукати сонячних берегів та сонячних кімнат. Перестав рахуватись із цінами, хоч не був так багатий, зрештою, ощадністю ніколи не відзначався.

Ішов стрибливою ходою до моря, тримав схилено довгобразу голову, і погляд його палав. На нього неодмінно звертали увагу, панночки пирскали в хусточки, а відтак шепотілися поміж себе. Він, однак, того не помічав, ніс перед себе зелено-блакитні очі, і очі ті тільки й бачили, що море, яке знову покликало його до себе. В голові його, як защораз, коли находило таке наїття, виникали дивні й так само зеленаво-блакитні слова: колись молодим легко подавався на їхній погук і ладнав їх сяк-так на папері. Пізніше покинув це робити: вже тоді відчувся отой розлам, який потім все більше й більше його мучив: одне відчувати, а інше — втілювати. Ніколи не мав від того справжнього задоволення: осяйний вогонь, перелитий на папір його рукою, нікчемно чах, лишаючи порожнє накопичення слів.

— Я, — сказав колись Метлинський Костомарову, — може, й народився поетом, але мене вбиває як поета дисонанс між тим, що можу, і тим, що хочу. Переживаю часом дивовижні хвилини, вони чорні, як ніч, але тоді начебто й справді я богую. Після того надходить похмілля. Воно чорніше і важче ночі, через те я по-справжньому нікчемнію. Душа стає порожня й глуха — і жити мені під ту хвилю не хочеться!

— Професорська лірика, — всміхнувся доброю усмішкою Костомаров. — У мене ті ж таки проблеми. Ми, мабуть, з вами поети одного тіста й однієї потенції. Наша мозольна праця віршарів і справді блідне перед подихом справжнього одкровення. Я це зрозумів, коли вперше прочитав Тарасові вірші…

Метлинський спинився. Перед ним було море. Он воно, те море! Легкий сутінок уже лягав на навколишні горби й будинки. Легкий сутінок хитався, заповнюючи велетенський синювато-зелений простір, що хвилювався начебто зсередини і дихав запаморочливою свіжістю. Метлинський сів просто на жорству й завмер, вдивляючись у загадкову й чудову гру кольорів. Сонце сховалося за західними хмарами, і все покрила рівна, однаково прозора й тремка плівка. Все в тому світлі застигло, а коли й рухалося, то дивовижно сповільнено — кілька човнів на гладкій поверхні гавані і кілька серед неба пташок. Вже починав відчувати ту музику, що завжди його непокоїла, зносила, а потім руйнувала. Обличчя його зблідло, а погляд зовсім погас: мертве, виснажене обличчя було повернуто в бік моря, пило густий, прохолодний дух і напитися не могло. Під цим широким, хай і захмареним небом не відчував отої загнаності, яка завжди виникала в малому просторі кімнат, але тут знову піддавався спокусі бути поглиненому отим вогнем, що останнім часом майже попелив його.