Олексій Полосін - Ти – майбутній тато

Олексій Михайлович Полосін – дитячий християнський письменник, який має чуйне серце і реагує на всі проблеми, які дорослі створюють в їх житті, через байдужість до них, через завантаженням працею і можливість знайти собі виправдання. Але Господь все бачить і у свій час спитає маму чи тата за все. Адже Ісус сказав своїм учням: «По тому пізнають усі, що ви Учні Мої, як будете мати любов між собою». Любов до всіх, а насамперед до дітей.

Відгуки

У своїй книзі «Ти – майбутній тато», Олексій Михайлович доводить давню мудрість, що наставляючи сина, тим самим, батько передає у спадок майбутнім поколінням скарб власного досвіду, особливо, коли він – добрий тато.

Дуже дотепно автор прищеплює «майбутнім татусям» любов до своєї батьківщини, навчаючи любити свою родину в ширшому її розумінні, подаючи нам гарний приклад патріотичного виховання.

Рекомендую цю книгу для читання, як майбутнім, так і сучасним татам. На її сторінках ми знаходимо цікаві питання для обговорення зі своїми дітьми, що допоможуть нам краще пізнати їх внутрішній світ і дадуть нагоду поділитись своїм. А це і є справжнє виховання, коли батьківський приклад і його щирість стають вірним дороговказом для наших дітей у цьому мінливому світі.

Цвєтков Сергій Директор українського офісу МГО «Міжнародний Центр Батьківства»

Цей твір зосереджується на морально-душевних якостях головного героя – Василька.

Я гадаю, що не можна не читати цей твір, тому що він пояснює нам ті теми, які є найбільш актуальними для нас. Це – своєрідний посібник для людини, яка пізнає світ змалечку і з якої виростає справжня особистість відповідальна за свої вчинки.

Я повністю погоджуюсь з тим, що Біблія – книга-путівник життя людини. А близькі люди (у творі – Дід Охрім) будуть тобі допомагати пройти життя з нею, Біблією в руках і в серці. Допоможуть вибрати, яким бути і як поводитись у складних ситуаціях у вуличних компаніях – це ніби змінна величина у рівнянні з математики, яка зветься доля.

Я не буду перелічувати усі проблеми, які описані в ньому. Читайте самі.

Учень 7-го класу 37-ї школи м. Дніпродзержинська 10 причин,

з яких тобі варто прочитати цю книжку (підлітку)

1. Просто з цікавості через незвичну назву.

2. У ній багато цікавих історій, корисних для роздумів.

3. Те, що написано у ній, не завжди можна почути від батьків. Книжка спонукає тебе задати самому собі питання: «Який я є сьогодні? Чи бажаю стати добрим батьком для своїх майбутніх дітей? Чи не запізно я думаю про це? Що я можу зробити аби правильно підготувати себе до майбутнього батьківства?

4. Ти отримаєш відповіді, на частину питань, які тебе турбують.

5… Вже сьогодні можеш передбачити деякі питання, які, можливо, отримаєш у майбутньому від своїх дітей.

6. Отримаєш підтримку у намаганні задати те чи інше питання своєму батьку, або родичу-чоловіку.

7. Зацікавившись якоюсь темою, можеш попросити дорослих знайти відповідний матеріал у Біблії, відповідність їй викладеного у книжці.

8. У тебе є можливість згодитись з чимось чи не згодитись.

9. Аби задати собі питання іронічно: «А воно це мені треба?» або стверджуючи: «Саме це мені зараз треба знати!»

10. В разі повної згоди зі змістом книги, варто порадити прочитати її своїм друзям.

Сутеніє. Дід Охрім сидить на ґанку власної сільської хати і зажурено споглядає, як онук зачиняє двері сараю. Ген, минули роки його дитинства, як у цього Василька, молодості, подружнього життя. І ось дід вже доживає одинаком свої літа: немає любої дружини Марусі, немає й їхньої єдиної дитини – сина Миколки – батька ось цього непосидючого і завзятого хлопчика Василька.

Було… Пролетів час, залишивши на скронях сивину, а на серці щем, який раз у раз знімає оцей єдиний і такий бажаний онук.

– Дідусю, – промовив онук, – я вже попорався. Можна ще трохи посидіти з Вами отут на ґанку?

– Сідай, Васильку, – відповів дід.

– Добре. Подивіться, яке безхмарне небо, який серпастий місяць на небі і які ясні зорі! Як прохолодно після денної спеки! Навіть пташки розвеселились і не поспішають засинати у своїх гніздах, а на ставку радісно кумкають жаби.

– Романтику мій любий! – ніжно звернувся до внука Охрім. Він пригорнув до себе хлопчика і промовив:

– Господь благословив тебе ніжним, чутливим до Його творіння серцем. Це добре в очах Бога. І це характерно для всього роду Паліїв.

– Діду, а чому і Ви, і тато, і ми з мамою носимо прізвище Палій? Що воно означає? Я питав про це у тата, але він не зміг пояснити і порадив звернутися з цим питанням особисто до Вас, бо про родовід знаєте тільки Ви.

– Так, Васильку. Колись люди зберігали різні документи, грамоти, свідчення про походження свого роду. Мій дід, а твій прапрадід, знав про пращурів десь до п’ятого коліна. До речі, більшість євреїв, які вважають себе істинними євреями, повинні знати напам’ять Тору (це їхня Біблія), а також свій родовід до дванадцятого коліна. І цей порядок існує у сім’ях євреїв тисячоліттями.

Минув час. Дотримання традицій в українських сім’ях зійшло нанівець. Грамоти, документи, свідчення, козацька шабля пращура – все це у нашому роді загубилися. Ось, можливо ви почнете шукати свої витоки, щоб низько вклонитися нашим дідам та прадідам, які виборювали волю і прагнули жити, як ми з тобою, у вільній та незалежній державі – Україні.

Рід наш походить від пращура, на ім’я Семен, який молодим прибув на Запорізьку Січ – край вільного козацтва і був прийнятий.

За правилами Січі, новоприбулі повинні були залишити свої прізвища за зовнішніми стінами і увійти до козацького світу з тим ім'ям, яке б найвдаліше їх характеризувало.

Зазвичай, новачків розподіляли по куренях.

Новачки спочатку проходили вишкіл на вміння користуватись зброєю та приміняти іншу військову науку, аби мати право носити почесне звання козака. Пройшов вишкіл і Степан. Після цього запросили його в хату, яка правила за канцелярію. Зайшов Степан і представ перед поважними козаками. А вони сидять і розглядають «новоспеченого» козака – Степана, бо настав час давати йому прозвисько, під яким він буде представлений всім на Січі, як козак.

– Дідусю, а як зрозуміти слово прозвисько? – спитав Василько.

– Це коли людину називають, як у нас кажуть, «по-вуличному».

– Як це?

– Добре, спробую пояснити. Як ти називаєш свого друга Митька – онука мого сусіда?

– Звісно, Митько Хвостиків.

– Ну а в школі, як ти гадаєш, як він записаний у класному журналі?

– Не знаю. Мабуть, теж Хвостиків.

– Ні, любий мій Васильку, там він записаний, як Дмитро Сергійчук.

– А як це сталося, що його діда Омелька, його батька Данила і його самого стали звати Хвостиками?

– Так от, – посміхнувся Охрім, – Хвостик – це не прізвище, а прозвисько. І прилипло до Омелька, а потім перейшло до всієї його родини, після випадку, який трапився ще за часів його дитинства.

– Дитинства? Так давно?

– Саме так. Ти, Васильку, бачив, як качка пливе з каченятами по ставку?

– Так. Вона