Народні - З Божою правдою, Народні

Було те за князів, десь у ті дні, коли у Львові вирував ярмарок. Саме тоді, як на Вежу шевців Юрко Швець та Тимко Шевчик почали чіпати хоругву з зображенням чобота, що був емблемою цеху шевців, з Вежі кравців на Галицькій почувся крик, який все наростав та наростав, заки на очі шевців не з’явився гурт „партачів”, чи як ще казали, „шкідників”. То були такі ремісники, яким з тих чи інших причин не пощастило потрапити до цехів, але майстерні свої вони повідкривали. „Партачам „ доводилось працювати більше і краще, ніж цеховикам, треба було витримувати неабияку конкуренцію, адже тільки цехові ремісники мали усі привілеї, а нецехові – лише обмеження.

Серед „партачів” шевці помітили Ярка Шевка. Той належав до мандрівних. Чи то спека, чи мороз, дощ ачи сніг, Ярко, обвішаний інструментом, ходив по львівських вулицях і пропонував свої послуги. Осілі шевці страшенно злостилися, їм здавалось, що Ярко вибиває з-під носа кусок хліба, що з ним покладеш зуби на полицю. Юрко та Тимко знали цехове право відбирати „партачевий” товар, їм аж руки свербіли, так кортіло допекти Шевкові. Хотілось розправи, праглось покласти край своїм надокучливим переживанням. Але Ярко був і вдвічі ширший, і вдвічі вищий за них обох. Навіть підступитись не було права. Зрештою, якщо добре подумати, то сенсу в тому не було, бо Ярко здебільшого лагодив взуття, а Юрко з Тимком в основному шили нове. А ще Ярко займався чинбарством, тобто збирав різні трави та листя для виготовлення фарб. Їм же самим, поки віку, треба було і материнки, і яблуневого листу, оскільки пофарбоване відваром трав взуття цінилось дорожче, ніж нефарбоване. Крім того, фарбувати – потіха: несподівано з’являються різні відтінки то жовтого, то червоного, то синього, то зеленого, ще й шкури змінюють свої властивості. Коли гарячий відвар з трав чи листя наливається в мішок зі шкури та залишається на певний час, млієш, чекаючи, що вийде. Відвари бувають слабші й сильніші, дуже гарячі й холодніші, довше вистояні й менше. А всім на світі шевцям прагнеться досягнути при великій міцності шкури її еластичності та легкості. Крім того, Ярко знав так багато про фарбування, що міг днями з ранку до вечора про нього розповідати і все одно не переоповів би всього.

Все те зваживши, замислили Юрко та Тимко полишити того дня свої майстерні, де вони почувались на своїх кріселках як на маєстаті, королями на троні, і вслід за Ярком почимчикували в місто. Може чого навчаться, а десь і дошкулять, як вдасться.

Місто того дня кишіло, гуло, як бджоли на пасіці. Всіх тягло на ярмарок. Оскільки Ярко був чоловіком помітним, то не встигав пройти вуличку, щоб хтось не підбігав до нього з сердечним проханням: підбити обцаса, поправити халявку, а то й цілу підошву прикріпити. Майстер, жартуючи, робив свою справу. Прикинувшись купцем, підійшов до Ярка Тимко і простягнув геть обдертого мешта. Ярко добросердно усміхнувся на всі 32 зуба і почав весело чудуватися тим взуттям, викручуючи його і так, і сяк. Тимко ж вперто сидів і не усміхався. Взявся „партач” до роботи, сюди тик-мик, туди тик-мик, виявляється, все можна полагодити. Тимко оком пасе та ще й питає: „Як те, як се робити?” Ярко на те віджартовується, натяками говорить, ніби каже, а не договорює. Спробуй втям, а як і додумаєшся, чи до того, що Ярко думав?! Все ж, слухати Ярка – одна насолода. Про просте говорить просто і якось уроче, душу приємною святковістю наливає, в такого не гріх і повчитися.

Закінчивши роботу, майстер потряс мештом і, не довго думаючи, всередині з правого боку власноручно поставив своє клеймо: „ Я - Я ”, а посередині: „ носи на здоров’я”. Якби не Тимкова пиха, то він би від щирого серця усміхнувся, - так же ж хотілось! – а насправді просто сухо встав, тицьнув гроші та й зник за рогом будинку. Юркові ж заманулось розіграти „партача”, отож він прикинувся сліпим і почав походжати поперек вулиці, поки не набрів на Ярка. А щойно доступився до шевця, став його обмацувати, головно інструменти в торбинках та кишені з гаманцями. Яркові від душі шкода було „ сліпця”, не міг він собі дозволити навіть думку відштовхнути того чоловіка, спробував делікатно взяти „сліпого” за руку, щоб чемно пояснити-розказати, хто він. Проте „сліпець” нічого не второпував, вів своєї. Як „обдивився” , звернувся до Ярка, постукуючи своїм ціпком: „ Я тебе знаю. Ти той, що вкрав у мене чоботи”. Ярко мало не спопелів. „ Ні, - голосно каже, - дурниці мелеш. Навіщо мені твої чоботи, як я можу собі які хочеш зішити”. А Юрко не відступається, ще настирливіше продовжує зловтішатися: „Віддай”. „ Сідай, - каже Шевко, - будемо міряти твою ногу”. Приставивши свою ногу до ноги „сліпця”, додав: „Твоя вдвічі менша за мою. Я б не міг у твого чобота навіть пальці втицьнути”. Юрко ж не спиняється, гне своєї: „ А ти продав” .Бідному Яркові все більше дух перехоплює. „Сідай, - каже, - пошию тобі нові чоботи з Божою правдою” . І почав працювати, молитви про себе промовляючи. Коли „сліпець” хотів пару раз втрутитись, щоб випитати, що то за Божа правда, різко впиняв: „Не лізь поперек батька в пекло”, „Не стій межи очима”, „Не пхай носа”. А як доробив, простягнув зі словами: „Взувай, небораче”. „Сліпець” взувся – і почалось: Юрка наче голкою шпиґнуло, очі розплющились, він тут же хотів їх повіками накрити, а не зміг, ноги роз’їхались у різні боки, трохи на шпагата не сів, язик же без Юркового дозволу почав у брехні признаватись. Юрко з ніг до голови розчервонівся, на вареного рака схожий став, волосся піднялось дибки, ще б трохи і сам від себе з глузду б з’їхав. Вся правда наверх полізла. Ярко стоїть непорушно та дивиться, що з чоловіком робиться, і сміється в вус. А як Юркові було вже не до жартів, підняв Ярко шевця за чуба високо-високо і каже: „ Ну як, пасують чоботи з Божою правдою, по нозі шиті, правда?” Юрко, впійманий на гарячому, почав проситися: „ Відпусти, більше не буду. Жодного „партача” до кінця віку не зачеплю”. „І мав би я тобі вірити?” – спитав Ярко. Чоботи виглядали спокійними. „Так, лише допоможи їх скинути”. „О ні, чоботи тобі в подарунок. Житимеш з Божою правдою, не замислюватимеш грішного, вони самі