Народні - Медвідь-Іванко, Товчикамінь-Печикалачі та Сучимотузок, Народні

Пішла єдна дівка по горіхи. Найшов її ведмідь, завів у барліг і там носив їй струччя їсти. І вродила там вона дитину, і дала прізвисько їй – Медвідь-Іванко. Ссала та дитина молоко єден рік і другий рік; а там була грушка коло барлога того. Той Медвідь-Іванко вийшов, тоту грушку потряс, і половина груш упала з дерева. Він половину тих груш поїв і так каже:

– Дайте мені іще молока, аби-х був міцний!

Дала йому ще мати молока за єден рік. Пішов він ще раз тоту грушу трясти, і вшиткі грушки впали; сів він та поїв їх. І каже:

– Мамо, оставай здорова, бо я йду у світ!

Вона його стала просити, аби не йшов, аби не лишав її там, бо їй там дуже добре було. Та він пішов у путь. Везли дорогою дванадцять возів заліза кіньми, і дуже велике там болото було; тоті люди увійшли в болото і не могли вийти. Іванко каже:

– Чесні люди! Дайте мені на мізинець заліза, та я вас відти урятую!

Вони пообіцяли:

– Дамо, аби-сьмо лем вийшли!

Одпрягли ушиткі кони набік, скапчали вози в’єдно. Тоді Іванко тим мізинцем ушиткі дванадцять возів за єдиним разом витяг із болота. Склали йому тоті люди залізо на мізинець – сто маж заліза удержав він на пальці єднім, і люди узялися і пішли порожні. А він узяв тото залізо, поніс до ковалів і сказав:

– Чесні майстри! Ісправте мені палицю, аби-х на мізинці її обертав.

І упер тото залізо у майстрову хижу – а хижа хотіла упасти. Майстри не хотіли палицю правити, бо тото велика палиця буде – сто маж заліза! Іванко сказав:

– Кедь не справите, то вам тут смерть буде!

Зробили йому палицю, і пішов він у путь; а на путі єден чоловік товче камінь і пече з того калачі. Тоді каже Медвідь-Іванко:

– Ти будеш мій цімбора! Підемо у світ!

Пішов до майстрів і каже:

– Чесні майстри! Не маю чим платити, то дякую за роботу!

Пішли далі в путь і знайшли чоловіка Сучимотузка, що рубав хащу, микав траву, а з того вшиткого сукав мотузок. Тоді Медвідь-Іванко пішов, узяв котел дванадцятимажовий на тоту палицю на плечі, заклав нічліг і каже:

– Ви тут будьте; кладіть огонь під котлом та носіть воду, а я піду дещо принести їсти.

Пішов, ударив тою палицею вола, приніс там, поклав у котел, а сам пішов по сіль, бо в них ще солі не було. Аж прийшов до Товчикаменя і Сучимотузка до ліктя чоловік, до коліна борода і каже:

– Йой, синку, я ся ззяб! Чи є дещо їсти, бо я би-х їв?

А Товчикамінь-Печикалачі каже:

– Є, айбо тото для нас і для нашого цімбори.

А той до ліктя чоловік каже:

– Я вам на череві поїм тото!

Схопився той дідо, взяв той котел, трутив і поклав котел на черево Товчикаменю, порозливав йому на груди поливку і попарив. Прийшов Медвідь-Іванко, каже:

– Чесні товариші! Де є фриштик?

Вони йому сказали, що не знають, де подівся з котла, бо ганьбилися правду сказати.

Пішов Медвідь-Іванко, приніс другого вола і сказав Сучимотузкові, аби їсти варив:

– Бо кедь не звариш, то мій цімбора не будеш!

Той тоді розклав огонь та зварив їсти. Прийшов до нього назад той до ліктя чоловік, до коліна борода. Каже:

– Йой, синку, я ся ззяб! Чи є їсти?

– Є, айбо для нас, не для вас.

А він каже:

– Я тобі, синку, тото на череві поїм.

Узяв котел, перевернув і поїв тото у нього на череві.

Прийшов Медвідь-Іванко та каже цімборам:

– Чи є їсти?

– Ой, не є!

Медвідь-Іванко остався їсти варити на третій раз сам. Прийшов до нього той дідо і каже:

– Йой, синку, я ся ззяб!

А Медвідь-Іванко каже:

– Та грійся, дідику, грійся, айбо їсти не будеш; лем ся нагрій та йди геть.

Тоді дідо ударився в Іванка раз, і другий раз, і третій раз; айбо той не падав – міцний був. Узяв діда за бороду, потряс ним, узяв собі ту палицю, поніс її у великий ліс, ударив тою стомажовою палицею велике бук-дерево, і бук ся зломив; того діда бороду там заклав у бук і назад на місце бук поставив, аби ся стис. Вернувся до своїх цімборів, і зробили єден обід красний. Тоді Медвідь-Іванко каже:

– Лягай долі, Сучимотузку, і показуй черево!

Підняв сорочку вгору і каже:

– І ти хлоп, і я хлоп; та ти собі дав сміху такого наробити! Тепер ти лягай долі, Товчикаменю-Печикалачі!

Ліг і той долі. Тоді обоє ся поганьбили, що вони хлопи, а з таким сміхом осталися.

Медвідь-Іванко узяв той котел на палицю та й пішов у ліс – того чоловіка показати їм. Привів їх до того бука, а бука не є – бук витягнений із корінням!

Пішли вони дуже далеко, прийшли до єдної нори – той бук у землю пішов, у нору. Тоді Іванко каже:

– Товчикаменю і Сучимотузку! Я делеко йду тепер у дорогу; ти, Сучимотузку, хащу бери, траву, та сучи такий мотузок великий мені, бо я буду йти єден рік туди згору за тим мотузком; аби ви мене оба пускали все далі та сукали.

Ішов він рік на той світ, ішов другий. Прийшов до єдної дівки, красно їй ся уклонив, і вона йому зраділа дуже, бо вже дванадцять років ані чоловіка не виділа: вона вийшла надвір, а шаркань її у вихор узяв. Порозвідував Іванко тоту дівку, який її ґазда-шаркань сильний. Вона каже:

– Такий сильний, дванадцять голів має!

– Бо я би-х, – каже Медвідь-Іванко, – з ним ішов боротися.

А там було вино таке в куфах, що од єдного вина чоловік слабнув, а од другого, кедь ся напив би, то ще міцніший був. Тоді підняли вони куфу, де слабше вино було, і поклали там, де було міцніше, а тоту куфу, де міцніше вино було, поклали там, де була куфа з слабшим вином. І в той час кинув шаркань довбню долі – дав знати дівці, аби ладила обід, аби його чекала на обід! А Медвідь-Іванко довбню верг назад у хмару, аби шаркань знав, що є новина – його чекати. А сам пішов під єден міст, куди шаркань мав іти, і позирає: а тото дуже велике чудо біжить і дванадцять голів має. І коник надбіг на міст, і дуже заіржав, і обернувся з моста. А шаркань коникові каже:

– Конику, чи їв би-сь, чи пив-би сь?

А коник каже:

– Не їв би-х, не пив би-х, лем тут прісна