Народні - Медвідь-Іванко, Товчикамінь-Печикалачі та Сучимотузок, Народні

А Медвідь-Іванко каже:

– Ой, тото я тут!

– Ну, то кедь ти, то ходи горі, пане-брате! – каже йому шаркань. – Чи будемо ся тут бити, чи йдемо домів?

Медвідь-Іванко каже:

– Та йдім домів та одпочинемо мало.

Шаркань прийшов домів і каже дівці пекти залізний хліб і олов’яні галушки. Як ізладила, стали їсти. Айбо шаркань бере по дві галушки, а Медвідь-Іванко по єдній; шаркань бере по три, Медвідь-Іванко по дві; так вийшло, що Медвідь-Іванко усе менше єдну їв. Поїли тоті галушки і той залізний хліб, і напилися вина, і ймили ся бороти. Шаркань Іванком верг у землю до колін, а він ним верг до кісточок. Знов ся вина напили: шаркань імив дуже пріти, слабнути, а Медвідь-Іванко іще ліпше удужав. Імили ся знов бороти: Іванко шарканем верг до колін, а він ним – до пояса. І так вони ся бороли, доки шаркань Іванком верг до грудей, а він їм – попід плечі: взяв палицю стомажову і постинав шарканеві дванадцять голов, і язики поодрізував, зав’язав у хустку і поклав у кишеню.

Дівка тоді його обцілувала, каже:

– Ти мій, а я твоя!

А він каже:

– Ізбирай собі вшитко у єдне яйце.

Тоді вона взяла перстень, переломила навпіл, дала йому половину, а половина їй осталася. І вона каже:

– Ходімо геть!

А він каже:

– Ще не підемо геть, бо я тут маю ще освободити дві твої сестри.

І пішов до другої сестри, уклонився їй. Вона каже:

– Та я вже десять років не виділа свого чоловіка.

Він звідає її, який її ґазда-шаркань сильний, кілько голів має.

– Десять!

Тут шаркань знов кинув довбню, що йде на обід, а він верг ту довбню назад у хмари. Шаркань пішов скоро на обід, а Іванко пішов під міст знов. Імили ся бороти – Іванко шарканеві десять голів постинав і дівку освободив. Далі пішов до третьої сестри, шарканеві голови постинав і дівку освободив. Друга сестра розірвала хустку навпіл, половину собі взяла, а половину йому дала; а третя переломила шаблю навпіл, половину собі взяла, а половину йому дала. Тото ся зробило за один рік: у рік зібралися всі четверо, і пішли до тієї гори, де він ізліз. Погойдав Іванко мотуз і прив’язав старшу дівку. Товчикамінь і Сучимотузок витягли дівку і почали ся за неї бити. А вона каже:

– Не бийтеся, чесні люди, там є ще про вас і про Іванка, лем пускайте мотузок і тягніть.

Медвідь-Іванко прив’язав середню – витягли і тоту. Тоді тоті кажуть:

– Йдім ми геть, а його лишім там, у норі.

Але дівки ймили просити, аби витягли Медведя-Іванка. І допросили ще, аби ще витягли найменшу дівку. Айбо Медвідь-Іванко поклав на мотузок стомажову палицю – чи правда витягнуть. Вони витягли до середини і пустили; і так ся палиця в землю забила, що ледве витяг.

Почав тоді Медвідь-Іванко плакати і пішов. Прийшов до єдної баби й діда, що обоє сліпі були. Та баба зварила горнець замішки та пішла корову доїти, а дідо у хаті не видів, що Іванко поїв ту замішку. Баба внесла молоко, налила в замішку – і почали їсти, але були голодні. Почали варити знов, а він знов поїв.

Раз почав падати дощ огняний, а там на дереві були орлята. Медвідь-Іванко вліз угору деревом, накрив собою тих потят та охоронив їх, тож огняний дощ не попік їх – зостались живі. А тота баба каже:

– Прийде орел та тебе заб’є. Але ти заховайся в землю, аби тебе не зобачили.

Прийшов той орел і звідає бабу, хто охоронив діти. Каже баба:

– Я би-х вам повіла, айбо ви того чоловіка з’їсте.

– Не з’їмо.

Тоді Іванко вийшов із землі.

– Що ти хочеш за тото, чоловіче?

– Не хочу нич, лем аби-х тоту бабу зцілив, аби виділа, і пішов би-х на отой світ.

Орел йому таке зілля дав, що він помастив дідові й бабі очі – і вони стали видіти.

– А сам іди на тото поле велике та убий тридцять волів на путь і принеси тридцять куф води! Та аби-сь тото позв’язував. Коли обернуся на правий бік, даси мені вола, на лівий – води. Та добре ся держи, аби-сь не впав!

І полетіли. Як не стало ні волів, ні води, Іванко одідрав шмат із ноги та дав орлові. І тоді долетіли. Каже орел:

– Що ти мені упослід з’їсти дуже добре дав?

– На, позирай!

Виплюнув орел той шмат і назад приліпив.

А ті дівки смутність мали велику, бо не було Іванка. Цар, отець їхній, чудувався, чому вони не мають радості, але вони не казали, бо їх Сучимотузок і Товчикамінь побожили, щоб не казали правди.

Аж тут прийшов Медвідь-Іванко. Тоді дівки почали з нам шпацірувати по садку й тішитися, а Товчикамінь і Сучимотузок пішли сперед царя направо.

– Що би тому зробити, що хотів душу загубити? – каже Медвідь-Іванко.

– Його треба загубити.

А тоді каже:

– Які маєте познаки, що ви дівок урятували?

– Нема жодних...

Тоді склали докупи перстень, хустку, шаблю – парують. Показав Іванко цареві усі шарканеві язики...

Пресвітлий цар каже:

– Прив’язати їх до коней!

Але Медвідь-Іванко дарував їм життя. І вони поженилися і жили спокійно.