Народні - Найкраща подяка, Народні

Старий Клен дуже радів, що на його гілку діти повісили годівничку. Він закликав до себе пташок:

– Летіть до мене! Пригощаю! Сьогодні на обід пшоно та апетитна скоринка білого хлібчика! Покваптеся, поки сніг не притрусив цю смакоту!

Пташки прилітали до годівнички, і старому Клену було значно веселіше. Здавалося, що й зима не така вже сумна і холодна. Він полюбив своїх гостей, знав, кого як звуть, навіть вивчив їхні звички. Ось, наприклад, синичка Тіночка ніколи не підлетить до годівнички найпершою – така вона скромниця. Сяде на гілочці поряд і сестричок своїх кличе. А горобець-молодець Чіп – той, навпаки, завжди попереду,– ще Катруся з Андрійком не встигли насипати зерна у годівничку, а він вже тут як тут. Крильцями тріпотить, голівкою крутить, хвостиком зерно з годівнички вимітає.

– Вгомонися, бешкетнику! – каже йому старий Клен.

Та де там! Чіп нічого не бачить і не чує, аж поки до годівнички не підлетить тітонька Кіра – найстарша із родини горобців. І що тоді з нашим Чіпом діється! Його не впізнати – сама слухняність і повага до старших. Відлетить убік, сяде поряд із Тіною – а пір’ячко розтріпане, хвостик торчма стирчить – сміх та й годі! Потішається старий Клен:

– Ой, хитрунчику!

Минають дні за днями, ось і морози вже не такі пекучі, і сніг потроху розтає. На галявині травичка зазеленіла. А коло струмочка проліски деінде біліють. Сонечко раніше встає та пізніше спати лягає.

– Весна! – радіє старий Клен. – Пережили ми й цю зиму.

– Цвірінь-тінь-тінь! – підтримує розмову Тіночка. – Це завдяки тобі, дідусю Клене. Якби не твоя годівничка, ми б, напевно, загинули, бо зима була суворою.

– Ні, Тіночко. Подякуйте Катрусі та Андрійкові – це вони про вас подбали.

– А як же їм подякувати? – втрутився до розмови Чіп.

– А ти поміркуй, може, щось і вигадаєш,– запропонував Клен.

– Так-так-так! – зацвірінькав Чіп, перескакуючи з гілки на гілку.

Він так старався щось вигадати, так метушився й підстрибував, що пір’їнки на його головці розтріпалися, наче він щойно повернувся з бійки.

– О! Я знаю, як віддячити Катрусі й Андрійкові! Я подарую їм свого найпершого черв’яка, якого вполюю цієї весни! Як ти вважаєш, дідусю Клене,– вони радітимуть?

– Гадаю, що не дуже,– засміявся Клен. – Дітям черв’яки не смакують.

– А якщо я впіймаю зелену гусінь? Тоді зрадіють? – знову запропонував Чіп.

– Ні, друже!

– А личинку хруща?

– Ні, Чіпе, треба щось інше вигадати.

Горобчик замислився.

– Цвірінь-тінь-тінь! – проспівала Тіночка.

– Не заважай мені! Бачиш, я думаю! – злегка клюнувши дзьобиком синичку, сказав Чіп.

– Але я не можу не цвірінькати! Я радію, що ми пережили зиму, що весна нарешті прийшла. Цвірінь-тінь-тінь! – ще голосніше заспівала Тіночка.

– Тобі аби цвірінькати! А я маю голову сушити над тим, як нам за годівничку віддячити,– пробурмотав Чіп.

Він сидів на гілочці, похмурий та замислений.

Тим часом сонечко вийшло з-за хмарки й піднялося над верхівками дерев. Його тепле проміння лагідно торкалося кожної гілочки, наче перевіряло, чи готові до весни бруньки на березах, кленах, дубах та осиках. Сонячне тепло огорнуло Чіпа, полоскотало йому дзьобика, пробралося у пір’ячко та зігріло все тільце маленького горобчика.

– Цвірінь-цвірінь! – заспівав Чіп. – Цвірінь-цвірінь! – Цвірінь-цвірінь! Тіночко! Ходи сюди, я знаю, як нам віддячити дітям за годівничку!

Тіночка підлетіла до Чіпа, і горобчик щось зашепотів їй на вушко. Старий Клен намагався підслухати, що він таке вигадав, але так і не почув.

– Що ти там придумав? Скажи мені, може, воно не сподобається Катрусі та Андрійкові.

– Точно сподобається! А для тебе, дідусю Клене, це буде сюрприз! – засміявся у відповідь Чіп. – Завтра вранці чекай на щось незвичне й чудове! А зараз нам із Тіночкою треба летіти.

Клен розгублено подивився услід маленьким пташкам.

– Завтра вранці… Тепер я ніч не спатиму, думатиму, що вони вигадали.

Він здалеку бачив, як горобчик із синичкою перелітають з дерева на дерево, про щось домовляються з лісовими птахами, проте, як не силкувався, не міг почути, про що. Зітхаючи, Клен нарешті заснув.

Катруся з братиком Андрійком зазвичай приходили дуже рано, щоб наповнити годівничку. Ось і цього ранку діти підійшли до Клена, Катруся нахилила гілочку, а Андрійко почав сипати у годівничку зернята й крихти хліба.

Аж ось на гілку коло годівниці сів горобчик Чіп.

– Цвірінь-цвірінь! – заспівав він.

– Цвірінь-тінь-тінь! – підхопила синичка Тіночка, яка сіла на гілочку поряд.

– Тень-тень-тень! – заспівала вільшанка, підхоплюючи пісеньку.

– Тють-фіть-фьюїть! – голосно втрутився шпак.

– Тьох-тьох! – переливчасто залунала пісня солов’я.

Навіть стара Ворона тричі голосно каркнула:

– Кар-кар!

А дядечко Дятел у червоній шапочці стукав дзьобом по стовбуру, як барабанщик:

– Тук-тук-тук!

Старий Клен розпрямив гілки, приймаючи співаків, що зліталися з усього лісу. Кропив’янка з мухоловкою, вівчарик-ковалик, лісова горлиця – усі повсідалися навколо годівнички й голосно співали кожен на свій лад.

Діти зачаровано слухали цей дивовижний хор, а старий Клен ледь не плакав од радості.

– Це найкраще, що я чув у своєму житті,– це справжня пісня подяки. Птахи тішаться з того, що минула зима й нарешті прийшла весна. Ті, котрі пережили зиму в нашому лісі, дякують діткам за те, що їхні дбайливі руки сипали зерно в годівничку. А пташки, що відлітали в теплі краї на зиму, радіють, що повернулися на батьківщину. Це – найчудовіший подарунок дітям.

– Цвірінь-цвірінь! Це й справді краще, ніж найсмачніший черв’ячок! – погодився Чіп.

Олена Мікула

Художник Юлія Муравйова