Народні - Пісня друга, Народні

Гей, хто в лісі не буває,
Той не бачив, той не знає,
Як Микита Лис жиє.
Лисовичі — славний замок.
Не один там хід і ґанок,
Ям, скриток чимало є.

Лис Микита в своїй буді
Спочива собі по труді,
Аж нараз почув: стук, стук!
Глянув — ой, небесна сило!
Аж се сам Медвідь Бурмило,
А в руках страшенний бук.

«Гей, Микито! Де він, ланець?
Вилізай! Ось я, післанець
Від саміського царя!
Наробив ти зла багато,
Злий на тебе Лев, наш тато,—
То й спокутувать пора!

Кличе цар тебе на суд:
«Най мені явиться тут
Лис Микита, гайдамака!
А не хоче йти в мій двір,—
На тортури, під топір!
Най пропаде, мов собака!»

Лис Микита зщулив вуха,
Коло брами пильно слуха
Тих грізних медвежих слів.
«Ех,— гадає,— що б зробити,
Сього дурня раз провчити,
Щоб так гордо не ревів!»

Хитро в шпарку зазирає,
Чи де засідки немає?
Але ні, Бурмило сам!
Ну, тоді він вийшов сміло,
Втіхою лице горіло:
«Вуйку, ах, вітайте ж нам!

Вуйку, ви ж се? Бійтесь бога!
Так далекая дорога,
А такий надворі сквар!
Ви втомились, ви без духа,
Піт вам скрізь тече з кожуха!
Що ж то, наш вельможний цар

Інших вже послів не має,
Що найліпших посилає,
На найстарших труд валить? —
Ну, подвійно рад я тому,
Що хоч раз до мого дому
Гість так чесний загостить.

Суд для мене — з маслом каша!
Знаю-бо, що мудра ваша
Рада захистить мене.
А як ви за мене слово
Скажете, то все готово,
Царський гнів тяжкий мине.

Вуйку, ми ж одного роду!
З вами я в огонь і в воду!
Лиш сю нічку ще заждіть!
Гляньте, небо замрячене,
Ви втомилися, а в мене —
Вибачте — болить живіт».

«А се що тобі, небоже?» —
«Ох, вуйцуню, страх негоже!
Я ж пустинник, то й не слід
М'яса їсти. Ось я мушу,
Щоб не брать гріха на душу,
Ссати той обридлий мід».

«Мід? — аж крикнув пан Бурмило.—
Мід обридлий? Божа сило!
Я ж за мід би й душу дав!
Де він? Де його купуєш?
Як мене ним утрактуєш,
Вір — не будеш нарікав».

«Вуйку,—каже Лис,—се жарти!»
«Жарти? Дай лиш зо три кварти,
То й присягою скріплю!
Мід — се райський корм чудовий!
Все за мід я дать готовий,
Над усе я мід люблю!»

«Га, як так, мій вуйку милий,
То ходім! Хоч в мене сили
Дуже мало — що робить!
Розказ твій — то голос з неба.
Для так чесних гостей треба
Сил, здоровля не щадить.

Недалеко тут — ось тільки
Буде відси зо чверть мильки —
Є багатий хлоп Охрім.
В нього меду тьма безбожна,
Що не то що їсти можна,
Але хоч купайся в нім!»

«Ой! — зітхнув Медвідь Бурмило.—
Аж на серці замлоїло!
Ну, Микито, ну, біжім!»
Сонце сіло вже за гори,
Як добігли до обори,
Де багатий жив Охрім.

На землі там, близь города,
З дуба грубая колода
Бовваніла. Майстер Гринь
Хтів поздовж її лупати,
То й почав з кінця вже гнати
Здоровенний в щілку клин.

З на дві п'яді вже отверта
Щіль була; колода вперта
Про тото не трісла ще,
Лиш від клина заскрипіла,
Ніби зуби заціпила,
Прохрипівши: «Ов, пече!»

«Вуйку! — шепче Лис Микита.—
Ось колода ся відкрита —
Ти пощупай їй під бік!
Хоч крива вона та сіра,
Та в ній меду, що не міра,
Відси й я не раз волік.

Глянь, вже темно по долині.
Хлоп давно лежить в перині,
Тож нічого ти не бійсь!
Їж досхочу в ім'я боже!
Я постою на сторожі…
Ну лиш, сміло в шпарку лізь!»

«Спасибіг тобі, небоже! —
Рік Бурмило.— Стій, щоб, може,
Не надліз який злий дух!
Ой, вже чую запах меду!
Ти, небоже, стань спереду,
На до рук отсей обух!»

І за сим Медвідь Бурмило
Лапи, голову й карчило
В ту широку щіль запхав;
Лис тим часом трах! обухом
Клин із дуба вибив духом,
І Бурмила дуб спіймав.

«У! — сказав дуб.— Є ще сила!»
Гей, як вхопить він Бурмила,
Аж стріщав у нього лоб.
«Вуйку! — крикнув Лис Микита,—
Правда, шпарка знаменита!
Знав, де мід ховати, хлоп».

А Медведя заціпило!
Стогне, сапа мій Бурмило,
Але дуб трима й трима.
Шарпнув вуйко зо три рази,
Затріщали лапи й в'язи,
Але вирвати — дарма!

«Вуйку,— каже Лис,— як чую,
Дуже вам медок смакує,
Та, мабуть, вас муха тне.
Їжте ж, але міру майте,
Бо, як об'їстеся, знайте:
Мід вам пупом поплине».

Та Медведю не до меду!
Крутить задом, а спереду
Дуб держить, мов у кліщах…
То він шарпне, дряпне, смикне,
Далі з болю як не рикне,
Аж почули в небесах.

Лис на кпи його здіймає:
«Бач, як вуйко мій співає!
Вуйку, що за нута се?
Вуйку, вуйку, будьте тихо!
В хаті світло — буде лихо!
Вуйку, хлопа біс несе!»

А Охрім, багач-мужик,
Пробудився,— що за рик?
Виглядає у кватиру —
Що за диво? При колоді
Щось чорніє… Може, злодій!
Хлоп хапає за сокиру.

Вибіг з хати, приглядаєсь:
Се Бурмило борикаєсь!..
Репет підійма Охрім:
«Гей, сюди, сусіди любі!
Ось Медвідь зловився в дубі!
Гей, Медведя бить біжім!»

У! Кипить в селі тривога,
Наче ті вовки з берлога,
Позривались мужики.
В чім хто був, в тім вибігає,
Що попало, те й хапає
Як оружжя до руки.

Як прискочуть до Бурмила —
В сього ціп, у того вила,
В баби кочерга в руках,
А Охрім з тяжким обухом —
Кинулись на вуйка духом!
Лиш луп-цуп! та трах-тарах!

Біль додав Бурмилі сили:
Як не шарпне — боже милий!
Шкіру всю з чола зідрав!
Ще раз шарпнув — вирвав лапи,
Але шкіру й кігті-дряпи
Дуб, немов своє, забрав.

«Вирвавсь! Вирвавсь!» — закричали
Люди, врозтіч поскакали,
А Бурмило трух-трух-трух!
В ліс, у корчі збіг борзенько,
Ліг та стогне так тяженько,
Мовби з нього перло дух.

Аж тут суне Лис Микита.
«Ну, вуйцуню,— мовить,— сита
Вже душа? А добрий мід?
Та й гаразд ви