Народні - Пригода дубового листочка, Народні

У повітрі запахло весною. Старий і кремезний Дуб, що стояв на галявині густого лісу, раптом стрепенувся, потягнувся після довгої холодної зими і ... прокинувся. А на молодій гілочці, що виросла тільки минулої весни, заворушилась маленька брунька.

- Ой-ой-ой, як же мені лоскотно, - почулось із середини. Перестаньте мене лоскотати. Ой, не можу більше, ой, зараз лусну.

І враз - бринь: розпукнулася брунька, а з неї виглянув молоденький, зелений Листочок.

- Як же тут цікаво та гарно! - вигукнув він. - А хто ж це мене лоскотав? Ану признавайтесь.

- Це я, - почулося десь за спиною.

- Хто - я? Я тебе не бачу, покажись. А як тебе звати? - запитав він з цікавістю.

- Я - сонячний Зайчик. І зовсім не хотів тебе лоскотати, а просто зігрівав своїм теплом, щоб ти скоріше народився.

- Ну, тоді спасибі, Зайчику. Давай будемо з тобою дружити. Приходь до мене у гості частіше, з тобою так тепло та весело.

- Добре, приходитиму. А зараз мені треба летіти та сповіщати про прихід весни інші листочки, - відповів Зайчик і, взявши свій сонячний ліхтарик з промінчиком всередині, миттю зник у дубовій кроні.

- А я поки що роззирнусь, бо так вже гарно навкруги, - і Листочок почав пильно і зацікавлено роздивлятись місце свого народження. Озирнувся і охнув: крім нього, на Дубі була ще сила-силенна таких самих листочків. І виявляється, всі вони також лише недавно народилися. „Як же тут цікаво ... але, щось дуже спати хочеться” - подумав Листочок, заколисаний легеньким весняним Вітерцем. „Нічого, трішки посплю, а тоді все розвідаю. І хто ж це мене так приємно гойдає?...” - уже перед сном майнула думка, і Листочок солодко заснув.

Та лишень він задрімав, як почулось - „кап”, і на його животик впало щось мокре та прохолодне. Від несподіванки Листочок аж підскочив. Розплющив очі і бачить, що на ньому сидить якась прозора маленька кулька та весело всміхається.

- Хто ти? - з трепетом у голосі запитав Листочок.

- Я - Росинка, крапелька водички. Я та мої сестри народжуємось кожного ранку та напоюємо все живе на землі: листочки, траву, дерева і навіть твого дуба. Без нас не було б нічого, - хизувалася Росинка, виблискуючи на сонці веселковими барвами.

- А чого ти на мене впала?

- А ти хіба не хочеш пити? Дивись, бо як пригріє Сонечко, то засохнеш без води. Краще напийся зараз, бо коли воно засвітить, то я полечу до нього, щоб колись знову впасти на землю і напоїти її. І твоїх сусідів по гілочці я вже напоїла.

- Ну, коли так, то давай і я нап'юся, - погодився Листочок. Росинка вийняла маленьке відерце з прохолодною водичкою і він, прицмокуючи, випив усе до краплини.

- Смачна твоя водичка, Росинко, приходь до мене завтра зранку.

- Авжеж прийду, для того ж я і живу, та й ти мені сподобався. А зараз бувай. – і, перекотившись на бочок та скрикувши „кап!”, Росинка впала на Листочок, що ріс на нижній гілочці.

„Так… цікаво, що ще зі мною сьогодні трапиться. Мене вже лоскотав сонячний Зайчик, напоїла Росинка. Але хто це мене гойдав? Ану, запитаю я сусіднього листочка. Він, мабуть, знає, бо виглядає старшим від мене.”

- Ей, друже! Ти не знаєш, хто це мене недавно колисав, так що я ледь не заснув?

- Знаю, це молоденький Вітерець. Він тільки вчиться гойдати дерева та листочки, тому це так приємно. Та стережися його батька, старого Вітру й матері Бурі, бо вони так дмуть, що можна від гілки рідної відірватись.

- Та що ти таке кажеш? - здивувався Листочок. - Хіба вітер і Буря такі страшні?

- Вони можуть так подути, що ти відірвешся від своєї гілочки і полетиш далеко-далеко звідси, впадеш на землю. Я знаю, бо мені розповів про це старий дубовий Листочок, що дивом врятувався і пережив навіть сувору зиму. Він висить он на тій гіляці, бачиш - такий чорний та сухий. Він каже, що то бабуся Зима його так понівечила.

- Ой, які страшні речі ти говориш. А, може, все і не так, як ти кажеш? Та що ж це? Кудись Сонечко вже зникло. Це також Вітер на нього подув і воно полетіло далеко звідси? - злякався Листочок.

- Та ні, це просто прийшов дід Дечір і Сонечко теж задрімало. Але вранці воно знову прокинеться й буде зігрівати нас своїм теплом.

- І знову до мене прийдуть сонячний Зайчик і Росинка?

- Так, так, прийдуть, спи вже, - дратуючись, відповів сусідній Листочок.

І Листочок заснув. А вранці знову його розбудив сонячний Зайчик полоскотавши у носик. Потім упала Росинка та напоїла смачною водичкою...

І так день за днем, день за днем. Листочок то пошепки розмовляв із сусідніми листочками, то просто погойдувався на привітному Вітерці і непомітно для себе ріс. А разом з ним росли і всі листочки на дубі, та й сам Дуб.

Минув час. Наступило спекотне літо. І от одного ранку Листочок пробудився не від приємного лоскоту Зайчика, а від того, що йому було дуже мокро і холодно, а навкруги все шуміло і тільки чулось: кап, кап, кап. Розплющивши очі, він побачив, що все навкруги мокре та сіре. На небі немає теплого Сонечка, а на листочки падає багато краплинок, подібних до Росинки. Незабаром впала і сама Росинка.

- Росинко, що трапилося? - стривожено запитав Листочок.

- Не бійся, це наш батько Дощ. Ці маленькі краплинки, що падають на тебе, - це мої сестри. Батько Дощ довго збирав нас на небі у велику хмаринку і от сьогодні дозволив нам впасти на землю та напоїти її. Ти ж, мабуть, бачив, як сухо було навкруги, як важко дихала Земля від спеки? Та незабаром, коли ми всі впадемо, Земля досхочу нап'ється, полегшено зітхне і народить багато квітів, травинок та інших рослин.

- Як цікаво! А я вже злякався, не побачивши вранці сонячного Зайчика. Та він ще прийде, правда?

- Звичайно, прийде, але не сьогодні. Зачекай до завтра. Спочатку ми всі повинні впасти на матінку-Землю. Бачиш, як нас багато. А тоді і Сонечко вийде. Ну, а зараз бувай, біжу і я напоїти Землю, а заодно і твого рідного Дуба. І, скрикнувши „кап!”, Росинка впала униз та й зникла. Листочок, зіщулившись, налаштувався перечекати негоду та дочекатися тепла.

Дощ ішов ще цілий день. Листочки, травинки пошепки розмовляли, роздумуючи, коли ж