Народні - Сокіл, Народні

Розповідають, що десь під селом Луки, що поміж Самбором і Великим Любенем, там, де знаходиться „долина рябчиків”, серед цих темно-коричневих квітів, схожих на тюльпани з плямами на пелюстках, весною, коли буйний їх квіт заливає долину, оселився чоловік, якого в окрузі дуже полюбили і пам’ять про нього ще довго передаватимуть з вуст в уста. Займався він плетінням з кори дерева, лози, соломи, часом і лубу. Виготовлені ним речі несли тепло, приворожуючи до себе м’якими формами та неабиякою художньою вишуканістю.

Був він нетутешній, з-під Сокаля, але „ долина рябчиків” запала йому в душу, і прикипів він до цієї землі – відчував, що не зміг би її добровільно покинути. Тоді в цих безлісих краях доводилось плести в основному з соломи й очерету. Та чоловік не любив журитись. Якось виплів для себе сокола з соломи, щоб нагадував йому Сокальщину. Сокіл направду вдався. Прив’язав собі сокола до плеча і вийшов у долину. Стоїть, милується. І тут раптом ні з того ні з сього чує, як починає вгрузати в землю. Хоче крок зробити, а не може – грузне. Як отямився, був уже в підземеллі. Точніше, в підземному королівстві. Бачить замок на кам’яній терасі серед скель, копія Тустанського. Перед замком вартові стоять. Плетяр йде – варта розступається. Глянув навколо, на себе – завмер від здивування. І сокіл його живий, як виявляється. І йде він за ним, мовби супроводжує. Ого! Ступає далі. Перед ними – трон. На троні не чоловік сидить, а велетенський сокіл. Король-сокіл. Уклонився, як прийнято в таких випадках, і було хотів привітатись, але король сам почав:

– Чув я, що ти плести майстер, то чи не сплетеш мені до завтра такі сіті, якими б я міг ворогів ловити?

Хотів плетяр відповісти, та король не дав і слова мовити, лише наказав вивести чоловіка з замку. Сів чолов’яга на валах – журиться. Чує – з-позаду сокіл людським голосом говорить:

– Не журись. Лягай спати. Завтра все владнається.

Так і зробив. Уранці тільки прокинувся, помітив сіті. За порадою сокола відніс їх королю, однак той не заспокоюється:

– До завтра виплети тин довкруж моїх володінь.

Ще дужче злякався чоловік, сидить, побивається. Тут знову чує:

– Лягай.

І на цей раз поклався він на свого сокола. Під ранок тин був готовий. Тож плетяр, як тільки встав, відніс королю роботу. Ненаситний володар знову не вгамовується:

– До завтра маєш виплести таке плетиво, щоб ним можна було покрити „долину рябчиків” повністю, аби й сліду не зосталось.

Заплакав плетяр, не втримався, заболіла йому душа за квіти, не насмілився би навіть припусти такої згуби. А сокіл наче й не переймається, ще й втішає:

– На завтра щось придумаю. За квіти не хвилюйся.

Коли прийшов ранок, чоловік розплющив очі - побачив ремінь. Він не зрозумів, що й до чого. Птах попрохав сісти йому на спину і прив’язатись до тулуба. Через хвилину вони вже зносились увись. Неслись так хутко, як несеться метеор. Король і не зміг би їх наздогнати, адже швидкість у нього зовсім не та.

Під Луками сокіл скинув плетяра та й став прощатись:

– Мушу вертатись у королівство, боротимусь, аби нічого поганого не сталось. Скільки стачить сил боротимусь. Правда на моєму боці. Бувай.

– Тримайся, – розчулено промовив чоловік, – дякую, що мене з біди вирятував.

– То не я, то пам’ять твоя. Твоє щастя, що не забув звідки родом.

Сказав це сокіл скоромовкою та й додав:

– Хто шанує, того пошанують.

А по тому щез.

Спливали роки. „Долина рябчиків” і досьогодні радує зір. Хоча плетяра, на превеликий жаль, давно нема. Він багато виплів речей, аж доки душа його не залишила землю і подалась так високо, що вже і найрідніший сокіл не наздогнав би.