Народні - Як залізний вовк королевича з королівною одружив, Народні

Був собі король і мав одного сина. Тому синові не було більше як вісім літ. А той король любив їздити на полювання. І поїхав одного разу полювати, але як зачав полювати — надибав залізного вовчка, такого, що він ще ніколи не бачив. І привіз його додому. Приходить до жінки і розповідає:

— Знаєш, серце, що я такого звіра сполював, що ніде на своїм житті не бачив: залізного вовка!

І показує жінці, і повідає до неї:

— Треба, серце, його замкнути до льоху, і щоби ключ сховала собі в кишеню, щоб його ніхто не випустив.

А сам справляє бал і розписує скрізь по королях, щоб з'їжджалися до нього на бал: хоче похвалитися тим вовчком. Заїжджаються пани, королі. їдять, п'ють.

А того короля синок мав лучок і пішов на двір бавитися. І бавиться собі, стріляє з того лучка. Та й як стрілив до того льоху, та стріла впала через грати до того льоху. І він став, і плаче, і повідає до того вовчка:

— Вовчку, вовчку! Віддай мені мою стрілку!

А він відповідає:

— Я тобі віддам, але випусти мене з тої неволі, а я тобі колись стану в пригоді.

— А як же я тебе випущу, коли ти замкнений?

Вовчок відповідає:

— А так: піди до мами, бався коло неї та й помаленьку вложи руку в кишеню. Там є ключик. Виймеш, прийдеш до мене, випустиш мене, та й знов підеш, та й помаленьку вложиш. Тільки нікому нічого не кажи.

Той пішов. Як зачав пеститися коло матері і вложив руку в кишеню. Вийняв ключик, приніс, відомкнув, випустив того вовчка. Замкнув знов на ключ, прийшов знов до матері, зачав бавитися і помаленьку вложив в кишеню.

А тії гості наїлися, напилися добре. Тоді той король каже:

— Тепер я, панове, покажу вам звіра такого, що ви ніколи не бачили.

І бере в жінки ключ, викликає всіх тих королів на двір, веде до льоху. А вовка нема! Де? Хто? Що? Хто випустив? Не знати де подівся! Великий зробився переполох.

Питає жінки і всіх слуг, чи не видів хто, бо великий тому стид: казав, що покаже, а тут нема!

Але один слуга повідав:

— Там ніхто не ходив, тільки панич.

Зараз зачали його питати. Він признався. Король наказав його замкнути, доки гості не пороз'їжджаються. Пороз'їжджалися гості. Тоді король наказав своєму маршалкові, щоби він узяв того хлопця і завіз у великі ліси, щоб там його згубив і серце з нього привіз. Але жінка просить, плаче:

— Один син!

А він таки на своєму:

— Таки я його згублю! Де то видано, він мені такий стид зробив?!

І таки посилає маршалка з тим хлопцем. Але мати кличе того маршалка секретним способом і просить, щоб він його не губив. Дає йому багато грошей, песика і повідає:

— Як вивезеш його в ліс, не губи ж його: пусти в світ, а песика забий, вийми з нього серце і привезеш напоказ. І як так зробиш, то дам тобі стільки, що будеш мати на ціле своє життя.

І він вивіз його в ліс, і так зробив: забив песика, взяв з нього серце, привозить і показує королеві. А король йому дав дуже багато грошей. А жінка кличе і повідає:

— Я тепер тобі дам ще більше грошей за те, що ти так зробив.

І дає йому велику суму, і просить його, щоби він за сином доглядав. І для сина дає грошей багато, і просить маршалка, щоб він хутко відправився.

Той маршалок відправляється. Приїхав до того лісу, надибав хлопця, взяв з собою, і поїхав в друге королівство, і знов став маршалком. А того хлопця віддав до кухні, і він там був літ кілька. Вже й виріс, і гарний хлопець. А маршалок собі панує в короля.

Але в того короля була дочка єдина, до неї сваталося багато королевичів, а вона за жодного не хотіла іти. І повідає вона до батька, щоб він вистроїв їй галерею на другім поверсі і щоби оповістив по всій губернії, що як вона вийде і сяде на тій галереї, і хто до неї доскочить конем — чи з панів, чи з королів, чи з циганів, чи з мужиків, то вона за того піде заміж.

І король так і зробив. Розписав скрізь по попах і по королях, що, «хто до моєї дочки доскочить конем на другий поверх, з якого би не був народу, то дочка піде за нього». Визначив термін і бал справляє. Прийшов той термін. З'їжджаються пани, королі, такі багаті, повбирані. І той маршалок збирається. А королевич вийшов, став собі за кухню, виплакався, подумав собі: «Гей, гей! Щоб то мені так можна, то і я би скакав! А я, бідний, нінащо перевівся». Стоїть, замурзаний, та й плаче. Ось тут біжить вовк залізний — той, що він його випустив. Прибігає вовк і повідає:

— Як ся маєш?

А він повідає:

— Ей, маюся! Бачиш, як тепер через тебе бідую? Хотіли мене згубити, але дали мене на опіку маршалкові, і дали йому гроші за мене. А він мене запакував, а сам збирається до тої королівни скакати.

А вовк повідає:

— Стій! Не бійся! Ти мене визволив з неволі, тепер я тебе визволю.

Затрясся той вовк, і разом став з нього такий гарний кінь, як жодного такого не було. І вбрав його в королівське вбрання, і відправляє, і так йому повідає:

— Їдь же і ти! І як будуть скакати, то жоден не доскочить. І твій опікун буде скакати, але не доскочить. А ти своїм доскочиш. І поцілуй її в руку, і назад хутко втікай, щоб тебе ніхто не піймав.

І він так зробив. Приїхав до палацу. Зачали скакати. Котрий скочить, то не може доскочити. І його пан, той маршалок, з цілої сили скаче і не може доскочити. А він як скочив своїм конем — доскочив, поцілував її в руку і сам назад! І так втік, так хутко, що ніхто не заглянув, де подівся. Але їй дуже сподобався, та не знати де подівся.

От усі роз'їжджаються. Питає король:

— Хто доскочив?

А той маршалок відповідає:

— То я!

Тая королівна повідає, що то не він доскочив, а той каже, що він доскочив. Батько тоді й каже дочці:

— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.

Вже вона мусить іти за нього. І зачинається весілля, з'їжджаються гості. Прийшов другий день, вже мають брати шлюб, а вона просить батька, щоб іще раз поз'їжджалися.

— Нехай придивлюся, чи