Народні - Три брати: Вечеря, Півночник, Зоря, Народні

Були в єдного царя три сини. А той цар рано, коли вставав, то на єдне око плакав, а на друге був веселий. А з тих трьох хлопців, його синів, єден ся родив уверечі – йому дали ім’я Вечеря; другому – Півночник, бо той опівночі ся родив; третьому – Зоря, бо той на зорі ся уродив.

Кожний рано отцю ніс воду митися, усе другий: єден день – єден, другий день – другий, третій день – третій. Раз зійшлися всі три, а Вечеря мав рано воду нести митися отцю. Договорилися так, жеби Вечеря звідував отця: що його єдне око плаче, а друге веселе. Раз Вечеря заніс воду і звідається в отця, а отець ухопив шаблю та й махнув на сина одрубати голову. Вечеря утік. Каже Півночник:

– Но, буду я його звідати рано, завтра.

Прийшов той, і з тим так ся стало. Каже Зоря:

– Ой, неборята, хіба лиш мені скаже, бо ви оба дурні.

А вони його звали дурнем. Прийшов Зоря рано з водою, каже:

– Отче!

– Що, сине?

– Що то вам одне око плаче, друге веселе?

Тоді отець узяв саблю і махнув на Зорю. Зоря імив за руки отця і каже:

– Отче, за що би-сь хотів мені голову зрубати? Я од тебе звідаю тото, щоби-сь мені указав сьому ділу путь, бо я хочу тото знати: чого би-сь ти уполовині веселився, а уполовині сумувався.

Та й за руки держить отця.

Каже отець:

– Сине, будь благословенний, бо з тобою і в сім ділі, що-м тепер сумний, то буду ся веселити. Є єдне місто, із котрого хто би ся найшов такий мудрий, щоби мені приніс води, то би-м ся помив, та тоді і на тото око би-м не плакав.

Зоря каже:

– Няню, я вам принесу.

Каже отець:

– Хіба ти, сине, айбо не дадуть тобі твої браття.

Вийшов Зоря і каже братам:

– Но, браття, вам не казав отець, а мені казав: відти й відти треба принести воду, та тоді не буде плакати.

Каже Вечеря:

– Я піду, я мушу принести. Як мене не буде до тридцяти днів, то аби-сте йшли виглядати.

Пішов. Чекали тридцять днів – не є.

Каже Півночник:

– Йду я за ним; як не буде в тридцять днів ані мене, ані його, то аби-сь, брате, й ти рушав.

Чекав тридцять днів Зоря – не є. Пустився в путь, іде. Іде морем, на кораблі. Розказав корабельникові, де має йняти до берега корабель. І прийшов на місце. Дуже багато людей його перестрівало і кликало, щоби вийшов на берег. А він не хотів, лиш ішов та йшов на місце – на тото місце, де було йому йти у місто. А те місто закляте було Господом Богом – у нім лише господарювали дияволи. Там не було живого нич, лише вшитко каменем стало. Прийшов на перші ворота, там найшов одного старого діда. Каже йому той:

– Де йдеш, сине?

– Йду у те місто.

– Ой, – каже, – сине, не такі там ішли, та й там осталися. Айбо на сесю склянку, та принесеш і мені води, аж би-сь дістав.

Іде далі. Прийшов на другі ворота, там знов знайшов другого діда. Каже той:

– Де йдеш, сине?

– Йду у місто, по воду.

– Сине, не дійдеш, бо там не такі йшли мудрі, та не дійшли. Аж би-сь дійшов, то тут маєш єдну скляночку, та принеси й мені.

Йде далі. Прийшов на треті ворота. Найшов там знов ще старішого діда. Каже той:

– Де йдеш, сине?

– Йду у місто, по воду.

– Та як тебе, – каже, – оті пустили? Чи маєш який знак од них?

– Маю од кожного скляночку, жеби-м їм води приніс.

– Того не доста. Йди та проси у них ключі од брами.

Вернувся. Звідаються од нього, чого ся вернув. Зоря каже:

– Казав мені той, іще старіший од вас, жеби-м які ключі од вас просив.

– Йой, – каже йому той середній, – та я забув тобі дати ключі. Як дістанеш воду та дуже будеш утікати, та й на третіх воротях аж тебе ймуть, то каменем станеш. Біжи скоро до першого, най тобі дає ключ од брами, та й я тобі дам, як прийдеш.

Пішов він, узяв од того ключ і прийшов на середні ворота; дав і той йому ключ. Прийшов на треті знов, а вже єдинадцята година вибила.

Каже йому той старіший:

– Но, сине, йдеш, то най тя Бог благословить. Тепер бери склянку од мене та зачерпни тої води, айбо лиш таким способом будеш іти: лиш о дванадцятій годині годен-єсь тої води дістати, бо тоді тоті дияволи, що на сторожі того міста, підуть на обід. Та дуже скоро аби-сь ізмагався, бо як тота година мине, то станеш каменем.

І виправив його о тій дванадцятій годині. Прибіг Зоря до колодязя серед міста. Зачерпнув води отцю насамперед, далі – тим трьом старцям. А коло того колодязя – дуже прекрасна палата. Закортіло йому піти в тоту палату, подивитися. Зайшов – там дуже красно прибрано. Увидів у єдній постелі красну дівку. Збуджує – тота не встає. Обцілував її – і вдався у дорогу, бо зараз дванадцята година минає. А за ним, коли тікав відти, дзвонили, худоба ричала, люди бесідували, кричали: воскресло те місто, вшитко, що доти каменем було, ожило. Прибіг на перші ворота, дав тому старцеві воду, а ключем замкнув сам браму. Той ся помив тою водою – і став молодий, як двадцятилітній чоловік. Тікає далі. Прибіг на середні ворота, і там так же ся стало. Прибіг на треті і вийшов щасливо.

Сів на корабель і іде додому. Каже корабельникові:

– Чи не йшли сюди такі і такі два хлопці?

– Ішов перший, ніс із собою кожані бесаги грошей, то того-м висадив там. Другий ішов у тридцять днів за ним: того-м висадив далі, і більш я їх не видів. Ти тепер третій ідеш: чи-сь щасливо ходив?

– Я щасливо, Богу дякувати, лише не маю братів. То мої браття були. Тепер будемо їх виглядати.

Ідуть морем; прийшли на тото місце, де висадив корабельник Півночника, і там стали. Довідується Зоря за такого й такого леґіня: кажуть йому, що був, тілько й тілько днів перед тим, приніс був із собою кожані бесаги грошей, та тоті змарнував з дівками, а тепер там далі на полі пасе свині у єдиного пана.

Пішов Зоря за ним, привів, і йдуть уже два. Прийшли далі, де корабельник висадив Вечерю, і звідаються