Народні - Як царівна зійшла на біду та знов панею стала, Народні

Був цар та мав сина. А син ся хотів женити: найняв двох малярів та послав у світ, аби змалювали, де яка красна дівка є, – бо не міг собі до пари прибрати красу. Єден маляр пішов до другого царя. А той цар мав таку принцесу, що вдень не ходила, лем уночі, бо дуже красна була. Той маляр увидів та умалював її, і приніс принцові образ той – аби видів, яка вона красна. А принц тоді йому каже:

– Малюй мене, та підеш її сватати за мене.

Пішов маляр сватати. Вона увиділа, який він, та одписала йому так: „Я б тобі не дала і топанки витирати, а не те що за ґазду бути!”

Привіз маляр письмо принцові. Принц прочитав, що не достойний і топанки їй витирати, а не те що за ґазду бути, – тоді купив собі бритви, узяв собі гроші, перстенів красних купив, пішов до того царя і просить собі службу. Цар його звідав, який ремесельник він. А він сказав, що цирульник – стригти знає, брити... І цар його прийняв на службу за цирульника. Увечері ішов він од царя, а тої принцеси служниця увиділа перстень у нього та й каже:

– Продай мені.

А він каже:

– Я не продам.

– Та й но як, – каже, – даси?

– Так дам.

І дав їй перстень. Увиділа принцеса у тої служниці перстень і каже:

– Хто тобі дав то?

Каже:

– Дав мені цирульник.

– А за що тобі дав?

– Ні за що.

Присягла, що так їй дав. Закликала увечері принцеса цирульника:

– Продай мені перстень.

А цирульник каже:

– Я не продам, бо я не купець.

Принцеса каже:

– Я тобі дам п’ять дукатів за перстень.

А цирульник узяв жменю дукатів та показав їй.

– Айно як даси? – каже принцеса.

– Так, як полюбиш мене.

І вони полюбилися. Як пішов її пресвітлий отець по всяких державах, вона цирульника закликала:

– Що буде, – каже, – з нами? Моя буде смерть і твоя! – каже цирульникові. – Найми віз, та їдьмо у твій край.

Найняли віз собі, сіли на віз і прийшли у його край. І увійшли в кав’ярню гоститися. А він тоді пішов та фурманові заплатив, аби йшов геть домів, а гроші у касу покалв у царську, що вона мала. Тоді вона каже:

– Іди лем, та увидь фурмана.

Він прийшов, каже:

– Не є його.

Каже принцеса:

– Що будемо робити? Там гроші були, а в мене не є грошей нич! А ми тут їли, пили; чим ми заплатимо?

Він каже:

– Тут такий звичай; хто їсть, п’є, а не платить, той буде сидіти в арешті.

Тоді трактирник каже:

– Платіть.

– Та ми не маємо чим.

– То будете в арешті сидіти за годину.

Тоді заперли царського сина і царську дівку в арешт. Там вона твердо плаче і руки ламає, що за нею пани шаліли-дуріли, а вона на то прийшла, що в арешті сидить!

Випустили їх, і вони йдуть пішки. Раз він на неї глипнув – а вона взута. Та й каже:

– Стягни топанки та боса йди, бо як ті порвеш, других не буде!

І пішли з міста. Твердо вона плаче, що боса. Аж там стоїть чоловік худобний з ослами.

Тоді той принц каже:

– Що ти, чоловіче, тут робиш?

– Та я таких буду везти, що не мають чим платити.

– Ну, то вези нас.

Принц сів на осла, і принцеса, і тоді поїхали. І прийшли в єдне місто. Тоді каже принц:

– Знаєш ти що?

А вона каже:

– Що?

– Заорендую я корчму тут, а ти будеш паленку продавати.

Вона каже:

– Буду.

Він заорендував корчму, і вона стала корчмарка. І він дарував вояків грішми, аби туди йшли пити. Йому парад, а вона паленку продає.

Прийшов він увечері та звідається, як ся веде, чи добре. А вона каже:

– Дуже добре, бо грошей маю доста вже.

А він другого дня дав воякам розказ, аби туди йшли, пили, та вилляли вшитко, лем аби її не чіпали. І вояки вилляли вшитко – вино, паленку.

Як він прийшов увечері, каже:

– Як тут є? Но, – каже, – тікаймо, бо я не платив нич, я лем так брав, на борг.

Тоді забралися, утікають увечері. Раз він позирає, а вона взута.

– Стягни топанки, – каже, та йди боса, бо порвеш, то других не буде!

Вийшли з міста, аж чоловік стоїть із фурою, та у фурі кінь та віл. Каже принц:

– Що ти, чоловіче, тут стоїш?

– Я, – каже, – такий, що буду такого везти, що не має чим платити.

Вони сіли на віз і везуться. Вона твердо руки ламає, плаче і каже:

– Боже мій, Боже! Удень-єм надвір не ходила, бо твердо мене пани любили, а тепер на коні та на волі ся везу.

Прийшли у друге місто. Каже він:

– Чи знаєш що? Чи будеш ти горшки продавати?

Вона каже:

– Буду.

І він накупив горшків багато, і справив шатро, і дарував городян грішми, аби в неї горшки купували. Тоді прийшов увечері й каже:

– Но, як є?

А вона каже:

– Йой, ще була би-х стілько продала!

– Та, – каже, – я ще більше накуплю завтра.

Він накупив два рази стілько ще, і дав розказ воякам, аби упрягли коні в канони і аби тій, що горшки продає, побили горшки. Вояки прийшли, побили горшки на череп’я. Йому парад стоїть, військо крокує, а вона горшки продає.

Прийшов він увечері, каже:

– Як?

Вона каже:

– Біда! Побили горшки на череп’я!

Тоді він каже:

– Тікаймо, бо я не платив за то нич, лем так-єм набрав, на борг. Як ми то не уплатимо, то будемо в арешті сидіти!

Тоді вони утекли. Айбо він найняв уже віз, коні добрі. Прийшли до воза, сіли, а вона каже:

– Боже мій, Боже, що я учинила? За єден перстень на біду зійшла!

Прийшли домів, де його отець був, цар.

І тоді він каже їй:

– Чи знаєш що? Чи будеш то чинити, що тут роблять? Тут будуть завтра пани ходити, та хто натре їм чоботи, дістане дуката.

Вона каже:

– Я буду натирати.

Купив він їй щітки, чорнило, поставив під мур і дав їй два стільці. Сам пішов, убрався у друге плаття, – і його отець із ним, – і прийшов, поклав ногу на стілець. А вона натирає йому чоботи – за те, що казала, що не хоче, аби він їй натирав топанки. Твердо плакала, коли натирала, і він дав дуката. А його отець прийшов, поклав ногу, вона ймила отцю натирати; айбо твердо сплакала – і його отець хопив її.

– Цить, дитино!