Ольга Кобилянська - Юда, Ольга Кобилянська

* * *

В Карпатах.

Дома, себто в своїй малій хлопській хатці, лишив він в одній половині хору жінку, в другій свою молоду невістку з малим унуком. Його одинокий син пішов на війну, і йому треба про все дбати.

Це тяжко.

Він сам має слабі ноги, а гори вимагають молодших сил. Але він ходить всюди сам.

Ах, господи, як це все сталось! Пекло, що аж ледве гори не ревуть. Тиша гір і лісів чує, чого ніколи не чула. Грім гармат, вистріли поодиноко і гуртом. Часто відбивається від стін, не­мов призивання на поміч. А як прийдеш туди - тихо, або ті­льки булькоче потік там в долині, або налякана вивірка спи­нається по сосновім пні скоро, як блискавка, або самі гори не­мов зворушені, якби це не їх діло було шуміти, снити і колиха­тися.

Він виходить частіше. Часто ранком і ввечері, а як коли то і в ніч. Як вимагає того хата або маржина його сина.

Там поза горами є торговиця, де він купує, чого треба. На дорозі туди чи сюди на шпилі він відпочиває, курить свою люльку, думає про свого сина, свою ниву і ще про дещо та шкандибає дальше. Дуже радо виходить він вечором, тоді він не гаїть часу. Ночі ясні. Не раз можна було би полічити всі зорі на небі... на цім святім небі, що лиш одно лишилось, на що можна покладати надію...

Світало. Маржині треба неодмінно солі. Ах, ся маржина! Відколи Андрій пішов, стала вона нужденна, особливо від недавнього часу. Його оборіг стоїть там далеко на горі, треба сіно здалека носити, а це для нього дуже тяжко. А коли він тільки ввійде в стайню, всі звернуть свої голови до нього, глянуть, немов питають: «Де той, хто нам їсти носив частіше і більше, ніж ти? Той, хто нас гонив до джерела. До цього джерела, що майже з шумом вибризкує зі скал, де мили ми морди в піні води і пили... ах, що це за розкіш була!»

На початку грудня 1914 року не було ще снігу в горах поб­лизу колиби. Тільки пізніше почав він звільна падати, коли він одного інеєвого ранку вертав з торговиці і ніс сіль для своєї маржини, щоб дати їй полизати, як дітям ласощів. Тут затримала його рота російських солдатів. Переляканий, хотів він її обминути, але вже було запізно. Вона його затримала. Один з неї, певне комендант, поставив йому питання, де нахо­диться австрійське військо.

Він не знає, він справді не знає, тільки він це повинен був знати - напирав на нього неприятель.

Ні, він цього не знає.

Засміялись.

Один глянув на другого і засміявся.

- Ти зараз будеш знати...- сказав той, хто здавався комендантом, високий на зріст і суворий з лиця.

- Я не знаю,- змагався хлоп, котрому зі страху перед неприятельським військом виступив піт на чоло. Звідкіля він це може знати. Він сидів в своїй хаті, що тепер подібна до сироти, відколи син покинув її, працював в ній і біля неї, до­глядав маржини і овець, був разом і господарем, і наймитом. Не знає навіть, де тепер його син,- звідкіля ж він може зна­ти, де загалом находиться військо. Він тільки хлоп, що не знає ні читати, ні писати. Він не знає нічого... нічого... нехай же його панове лишать в спокої, йому треба зійти з гори і дати маржині солі, бо вона вже довго оскомиться без неї, але мусила все наново чекати солі, бо він мав купити перед тим другі необхідні речі.

Чи вони вірили йому, чи ні... хто це може знати; вони взяли його між себе і давали йому гроші, щоб тільки сказав, де на­ходиться військо.

- Що за дурний хлоп із тебе,- сказав один з середини,- що вдаєш дурнішого, ніж ти є? Не затримуй нас і себе довше, тільки скажи, де ваше військо, і тоді «пашол». Як ти смієш нас так затримувати?

З тими словами відділився він від роти і втиснув йому в руку кілька рублів, проти чого чоловік не опирався і, не оглядаючи їх, всунув в свій черес.

- Пане, змилуйтеся наді мною, я нічого не знаю. Так, як я не знаю, де находиться мій син, так само не знаю, де стоїть наше військо. Пустіть мене додому, а я вам за це се­рдечно подякую. Дома мене жде хора жінка, маржина, котрої вигляд крає мені серце, бо їй, відколи пішов син, не так добре поводиться, як перед тим. Я вже старий і мимо цього мушу сповняти найтяжчі роботи біля дому в стайні. Молодої невістки не можна торкати,- вона своєму чоловікові неза­баром дасть, як бог поможе, сина. Ай! хто знає мою журбу і клопіт, хто знає также моє горе,- говорив він і склонився покірно перед неприятелем.

- Але ти це знаєш, що ваше військо десь мусило піти? - запитав знову той, чий голос наводив на нього страх і, як йо­му здавалось, зраджував коменданта.

- Так, пане.

- А ще знаєш ти, чого вас учили, як ви маєте заховува­тись супроти нас, коли ми прийдемо до вашого краю і будемо чогось від вас вимагати?

- Я нічого не знаю, пане! Я мешкаю нижче, проти доли­ни, тільки з моїми домівниками сам-самісінький і, як я вже сказав, нічого не знаю.

- А так! А гроші брати знаєш? - сказав великий і по­грозив нагайкою.

- Візьміть ваші гроші назад і пустіть мене! - говорив ображений чоловік і вже хотів виймати рублі з череса.

- Диви, диви на нього, він хоче з нами гратися, сукин син! Коли ти нам зараз не скажеш, де ваше військо, ми з то­бою жартувати не будемо. Раз, два: і висиш на гілляці. Зрозу­мів? Гроші сховай і купи собі хліба, бо так виглядаєш, наче місяць нічого не їв. Ти, отже, нічого не знаєш, як вам приказано з нами обходитись, коли ми прийдемо до вашого краю?

Чоловік вп’ялився з перестрахом в бесідника і не знав, що відповісти.

- Слухати маєш! Розумієш? Сліпо і без заперечення,- говорив бесідник нетерпляче.- Слухати - бачиш? - І він показав, як перше, на галузу ялиці по другий бік дороги, що вела через гору і тепер, покрита снігом, лише декому була знана.

- Я нічого не знаю,- каже чоловік, думає про свою жін­ку, свою невістку, котру лишив йому його син у заставу, що він вернеться. «Ви, батьку, дасте відповідь на тім світі за мою жінку, коли