Кропивницький - Де зерно, там і полова, Кропивницький

ЛИЦЕДІЇ:

Йосип Сте­па­но­вич Би­чок, ба­га­тий чоловік, літ 65.

Мартин Хан­до­ля, ба­га­тий се­ля­нин, літ 48

Стеха, ста­ра ба­ба.

Олена, її доч­ка.

Андрій Ку­гут, чо­ловік Оле­ни.

Христя, дівчи­на, под­ру­га Оле­ни.

Іван Пав­ло­вич, заїжджий міща­нин.

Юдко, шин­кар.

Зборщик.

Кіндрат, хло­пець, най­мит Бичків.

1-й, 2-й, 3-й чо­ловіки.

1-а, 2-а мо­ло­диці.

Дівчина, літ восьми.

Двоє ма­лих дітей.

Па­руб­ки, дівча­та й се­ля­ни.

Діється у Хер­сон­щині.

ДІЯ ПЕРША

Вулиця на селі. Уп­ра­во­руч до­мок з де­рев'яним да­хом і гай­ком, поліво­руч ши­нок з таб­лич­кою: "Рос­пи­воч­но і на ви­нос". Далі ха­ти, то­ки, клуні, ого­ро­ди, сад­ки, кри­ниці з жу­рав­ля­ми, лед­ве мріють вітря­ки.

ЯВА 1

Бичок і Мар­тин сто­ять біля Ган­ку.

Мартин (під чар­кою над­то). Йо­сип Сте­па­но­вич, слу­хай­те сю­ди: я ж ка­жу, не дає Юд­ко Мар­ти­нові набір, не дає. Не тре­ба! Мар­тин пи­ти­ме на го­тові… Ого-го, поз­до­ров бо­же Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча, то й гроші пов­сяк­час знай­дуться,- чи так?

Бичок. А хто ж, го­су­да­рю мій, окрім ме­не, усіх вас ря­тує і виз­во­ля з уся­кої оказії?

Мартин. Ви, спа­сибі вам! І ба­га­то лю­дей повік вам бу­дуть дя­ку­ва­ти за ва­шу при­хильність… Хоч де­які лю­ди й ка­жуть: "Не вір, мов­ляв, Йо­си­пові, бо він те­бе вто­пе!.."

Бичок (сміючись). Які ж то лю­ди?

Мартин. Та хіба їх кож­но­го зга­даєш? Вже ко­ли я вам ка­жу, що го­во­рють, так во­но так і є!

Бичок. Не лю­ди то, а не­до­люд­ки! Бач, вже їм жит­тя моє по-бо­жо­му та моє чес­не імен­ня за­ва­ди­ло гірш бо­ляч­ки, че­рез те й па­ще­ку­ють; ото, го­су­да­рю мій, заздрість ни­ми ору­дує і при­му­шує їх ли­хос­ло­ви­ти на кож­но­го чес­но­го чо­ловіка… (Зітхає). Я ж ка­жу, що інший би чо­ловік, учув­ши про се­бе та­ку ли­ху сла­ву, ска­зав би: "Не варт після цього ро­би­ти доб­ре лю­дям, хай їм враг!.." Ось що інший ска­зав би. А я цього ніко­ли не ска­жу: я ніко­ли не звер­ну з то­го шля­ху, на який на­путив ме­не сам гос­подь і яким на­ле­жить іти кож­но­му хрис­ти­яни­нові й бо­го­бо­яз­но­му чо­ловікові, я ніко­ли не пе­рес­та­ну по­ма­га­ти кож­но­му бідо­ласі, як і до­пер­ва до­по­ма­гав, і кож­но­го виз­во­ля­ти­му з оказії й нав­ча­ти­му усьому як­най­кра­ще!.. (Підійми очі до не­ба).

Мартин (зітхає). Спа­сен­на ви ду­ша!

Бичок. Не­хай ме­не замість дя­ки кле­нуть, не­хай навіть плю­ють мені ме­жи очі, а я з сво­го шля­ху не звер­ну!..

Мартин. Спа­сен­на, спа­сен­на ви ду­ша! Ну й го­ло­ва ж у вас, не­да­ром вже, ма­буть, і стар­ши­на про вас ка­же: "У тій го­лові,- ка­же,- ро­зу­му, мов два кла­ло, а третій топ­тав!" Слу­хай­те сю­ди, що я вам ска­жу: не­хай, що хо­чуть, базіка­ють, а я плюю на те па­ще­ку­ван­ня, і ніхто мені не заб'є ба­ки!.. І ви плюй­те на них!

Бичок. Не плю­ну, го­су­да­рю мій! Бо я хрис­ти­янин і пам'ятаю, пов­сяк­час пам'ятаю, що гос­подь ми­ло­серд­ний усіх нас бу­де су­ди­ти: пра­вед­ним він уго­тує царствіє не­бес­не, а неп­ра­вед­них осу­дить і по­ка­рає!..

Мартин. Ка­жуть, він те­бе й горілку нав­чив пи­ти… Це й знов брех­ня! Я сам нав­чив­ся… Хоч я перш і не пив, так що ж? Не пив, бо не знав, який у горілці смак,- а прав­да?

Бичок. Прав­да, го­су­да­рю мій! Горілка - ла­сий напи­ток, а ок­ром то­го, во­на зве­се­ляє дух і на­дає од­ва­ги чо­ловікові і смілості…

Мартин. О, ще й як на­дає! Та я як нап'юсь, тоді бе­ри у ме­не все, бе­ри, що хоч, усе про­дам без тор­гу… Навіть і са­мо­го се­бе про­дам! Про­щай­те, ку­ме!..

Бичок. Пам'ятай же, го­су­да­рю мій, що те­пер ти ви­нен мені вже півто­рас­та без двох…

Мартин. Як півто­рас­та? Ого-го! Е, ні, стри­вай­те, я за­раз пе­релічу. Після різдва я взяв у вас со­рок? Так, со­рок! Після літнього Ми­ко­ли ще со­рок? Ще со­рок! Те­пе­ра знов три­над­цять?.. Та й годі ж? (Бор­мо­че). Три­над­цять, со­рок, та ще со­рок, та ще й три­над­цять…

Бичок. Ну, та прик­ла­ди ще про­цент, го­су­да­рю мій!

Мартин. Про­цент? Он що! Хіба як про­цент прик­ла­деш, ну, то во­но ніби й так ви­хо­дить… Ой ні, не так! Але й про­цен­тик на­пух: півто­рас­та без двох? Де­ре­те ви, ви­ба­чай­те у цім слові, як з рідно­го батька!

Бичок. Див­но мені слу­ха­ти такі речі, та ще й від ко­го? Здається мені, що ти й не ду­рень на світі,- та й усе се­ло має те­бе за чо­ловіка з не­аби­яким ро­зу­мом?.. Роз­су­ди ж, будь лас­ка, що про­цент на гроші усе єди­но, що приплід або ж уро­жай!..

Мартин. Та во­но прав­да, але ж… З од­но­го б то бо­ку по­ка­зує ніби й так, а з дру­го­го - інше об­лич­чя!.. Бач­те, у гро­шах не бу­ва ні падіжу, ні нев­ро­жаю, а усе тілько приплід! Не­да­ром співається про гро­шо­ви­то­го, що ка­же: "Не потіє, не хворіє, кар­бо­ванці ліче та всім дулі ти­че!.."

Бичок. Дулі ти­че? Так то во­но збо­ку здається! А ма­ло моїх гро­шей про­па­да на лю­дях; ма­ло я їх роз­дав на вічне од­дан­ня?.. Прав­да, що у ме­не та­ке вже чуд­не сер­це, що як тілько узд­рю убо­го­го, то навіть го­тов і со­роч­ку з се­бе здійня­ти та йо­му відда­ти… Оця ж то по­зи­ка на вічне од­дан­ня і є той падіж та нев­ро­жай!

Мартин. Та й я ж ка­жу, що во­но тро­хи ніби й на прав­ду ски­дається, але ж…

Бичок. Ну, ти вже по­чав щось та­ке плес­ка­ти, що й ку­пи не дер­житься!..

Мартин. А які-бо ви палкі, вже й розгніва­лись?.. Гей, кум­цю, кум­цю!..

Бичок. Ну, лічи вже, лічи швид­ше, скілько ти мені ви­нен, бо мені ніко­ли!

Мартин. Не пек­луй­те­ся, ця вже тур­бація не ва­шої па­рахвії, от що! Ви собі ду­маєте: "Кум мій те­пер п'яний, а до то­го ще й дур­ний, аж кру­титься, то й не по-тра­пе те­пер полічи­ти?" Ов­ва! (Цмо­кає гу­ба­ми). Не­ве­ли­ка су­ма, лічи­ли ми і не такі ко­пи­та­ли! (Бор­мо­че). Со­рок та ще со­рок!.. (Б'є се­бе по ло­бові). Ось тут у ме­не ціла кни­га! А ще й до то­го, дя­ку­ючи вам, тро­хи й гра­мот­ний, хоч ма­ло дрю­ко­ва­ний!.. Е, ку­ме, не знаєте ви цієї го­ло­ви, во­на у ме­не над усі книж­ки у світі!.. (Знов бор­мо­че). Со­рок, та ще со­рок, та ще й три­над­цять? (Ди­виться уго­ру і дов­го ше­по­тить гу­ба­ми). Так, до копійки, до де­неж­ки так!.. (По­мов­чав). А скільки ж так?

Бичок. Півто­рас­та без двох!

Мартин. Так, і в ме­не як­раз так ви­хо­дить: півто­рас­та без двох! Зап­ла­ти­мо! Ого-го, Мар­ти­на ще й у три ти­сячі не вбе­реш!.. Сла­ва гос­по­деві, є во­ли­ки, є й ко­ров'ята, й ове­ча­та, і хліба ма­ло не по­вен тік!.. О, та