Григорій Сковорода - Байки Харківські, Григорій Сковорода

БАЙКА "ПСИ"

В селі у гос­по­да­ря жи­ли два пси. До­ве­ло­ся якось повз во­ро­та проїзди­ти нез­най­ом­цеві. Один пес вис­ко­чив, по­гав­кав, до­ки чо­ловік не зник з очей, і по­вер­нув­ся до дво­ру.

- Що ти з цього маєш? - спи­тав дру­гий.

- У вся­ко­му разі не так нуд­но,- відповів той.

- Але ж не всі пе­реїжджі,- ска­зав ро­зум­ний,- такі, щоб їх ма­ти за во­ро­га на­шо­го гос­по­да­ря. Ко­ли б так, то і я б служ­би своєї не за­нед­бав, гав­кав, хоч іще з ми­ну­лої ночі ме­не не­по­коїть пош­код­же­на вов­чи­ми зу­ба­ми но­га. Со­ба­кою бу­ти - це річ не­по­га­на, а от да­рем­не бре­ха­ти на кож­но­го - зле.

Сила: Ро­зум­ний чо­ловік знає, що га­ни­ти, а дур­ний ба­зі­кає без пут­тя.

БАЙКА "ВОРОН І ЧИЖ"

Неподалік від озе­ра, з яко­го ви­зи­ра­ли жа­би, сидів на гілці й виспіву­вав Чиж. Поб­ли­зу нього кря­кав собі й Во­рон, та, ба­ча­чи, що Чиж не по­ли­шає співа­ти, ска­зав:

- Чого ще й ти сю­ди пнеш­ся, жа­бо?

- А чо­му це ти ме­не звеш жа­бою? - спи­тав Чиж Во­ро­на.

- Тому що ти так са­мо зе­ле­ний, як та жа­ба.

- Коли я жа­ба,- мо­вив на те Чиж,- тоді ти сам спра­в­ж­ні­сі­нь­кий жа­бур, бо спів твій ду­же схо­жий на жаб'ячий.

Сила: Сер­це і зви­чаї людські, а не зовнішні якості ма­ють свідчи­ти за те, хто ти є. Де­ре­во по пло­дах пізнається.

БАЙКА "ЖАЙВОРОНКИ"

У дав­ни­ну, ко­ли ще че­ре­па­хи вчи­ли­ся в орлів літа­ти, мо­ло­дий Жай­во­ро­нок сидів не­да­ле­ко від то­го місця, де од­на зі зга­да­них че­ре­пах, як у байці муд­ро­го Езо­па роз­пові­да­є­ться, нав­ча­ючись літа­ти, впа­ла з ве­ли­ким шу­мом і грю­ко­том на камінь. Жай­во­ро­нок зля­кав­ся і, трем­тя­чи всім ті­лом, ска­зав своєму батькові:

- Батечку! Біля тієї го­ри, ма­буть, сів орел, про яко­го ти мені роз­повідав ко­лись, що то най­ст­рашніший і най­си­ль­ні­ший з усіх птахів…

- А чо­му тобі так зда­ло­ся, син­ку? - спи­тав ста­рий.

- Батечку! Ко­ли він сідав, я та­кої швид­кості ще не ба­чив і шу­му та гур­ко­ту та­ко­го ніко­ли не чув.

- Любий мій син­ку,- ска­зав ста­рий,- ти маєш мо­ло­де­нь­кий ро­зу­мець… Знай, дру­же мій, і завж­ди співай ота­ку пі­се­нь­ку:

Не той орел, що ви­со­ко літає,

А той, що лег­ко сідає…

Сила: Ба­га­то лю­дей без при­ро­ди по­чи­на­ють ве­ликі спра­ви, та по­га­но кінча­ють. Доб­рий намір і кінець - всякій спра­ві є вінець.

БАЙКА "ГОЛОВА І ТУЛУБ"

Тулуб, одяг­ну­тий у роз­кiш­ну фран­то­ви­ту до­ро­ги­ми при­к­ра­са­ми одiж, ве­ли­чав­ся пе­ред Го­ло­вою i до­рi­кав їй тим, що на неї й де­ся­тої час­ти­ни не при­па­дає то­го ба­гатст­ва, яке має вiн.

- Слухай-но, дур­ню! Ко­ли мо­же по­мiс­ти­ти­ся твiй ро­зум у че­ре­вi, то за­тям, що так ро­биться не че­рез ве­ли­ку твою ва­р­тiсть, а то­му, що го­дi то­бi обiй­ти­ся та­ким ма­лим, як це мо­жу я, - вiд­ка­за­ла Го­ло­ва.

Фабулка ця для тих, хто честь свою на са­мiй пиш­но­тi пок­ла­ли.

БАЙКА "ЧИЖ І ЩИГЛИК"

Чиж, ви­ле­тiв­ши на во­лю, зуст­рiв­ся з дав­нiм своїм при­я­те­лем Щиг­лем, i той спи­тав йо­го:

- Як ти, мiй дру­же, звiльнив­ся? Роз­ка­жи ме­нi!

- Дивом,- вiд­по­вiв по­ло­ня­нин. - Ба­га­тий ту­рок приїхав по­с­лан­ни­ком у на­ше мiс­то i, про­гу­лю­ючись зад­ля цi­ка­вос­тi по тор­го­ви­цi, зай­шов у наш пта­ши­ний ряд, де нас бi­ля чо­тирьохсот ви­сi­ло в клiт­ках од­но­го гос­по­да­ря. Ту­рок дов­го ди­вив­ся зi спiв­чут­тям, як ми од­не пе­ред од­ним вис­пi­ву­ва­ли, i спи­тав на­реш­тi:

- А скiльки хо­чеш гро­шей за всiх?

- Двадцять п'ять кар­бо­ван­цiв, - вiд­по­вiв той.

Турок, не ка­жу­чи й сло­ва, зап­ла­тив гро­шi, зве­лiв по­да­ва­ти со­бi по клiт­цi й ви­пус­кав нас на во­лю, тi­ша­чись i за­до­во­ле­но по­зи­ра­ючи, як ми роз­лi­та­ли­ся.

- А що ж те­бе, - спи­тав то­ва­риш, - за­ма­ну­ло в не­во­лю?

- Солодкий харч та гар­на клiт­ка, - вiд­по­вiв щас­ли­вець, - але те­пер, до­ки жи­ти­му, дя­ку­ва­ти­му Бо­го­вi та­кою пi­се­нь­кою:

Краще вже су­хар з во­дою,

Анiж цу­кор iз бi­дою.

БАЙКА "ГОДИННИКОВІ КОЛЕСА"

Колесо го­дин­ни­ко­вої ма­ши­ни спи­та­ло у Дру­го­го:

- Скажи мені, а чо­го ти гой­даєшся не так, як ми, а в інший бік?

- Мене,- відповіло Дру­ге,- так зро­бив мій май­стер, і сим я вам не ли­ше не за­ва­жаю, але ще й до­по­ма­гаю, аби наш го­дин­ник мав єди­ний шлях по со­няч­но­му ко­лу.

Сила: У лю­дей з різни­ми при­род­ни­ми на­хи­ла­ми і життє­ві шля­хи різні. Од­на­че всім один кінець - чесність, лад і лю­бов.

БАЙКА "ОРЕЛ І СОРОКА"

Сорока Ор­лові ка­за­ла:

- Скажи мені, чи тобі не наб­рид­ло нев­пин­но ви­хо­ром шу­га­ти у безк­раїх не­бес­них прос­то­рах - то вго­ру, то вниз, на­че по гвин­то­вих схо­дах?…

- Я б ніза­що на зем­лю не спус­тив­ся,- відповів Орел,- ко­ли б тілес­на пот­ре­ба не при­не­во­лю­ва­ла ме­не до то­го.

- А я б ніза­що не за­ли­ша­ла міста, ко­ли б бу­ла ор­лом,- ска­за­ла Со­ро­ка.

- Я б теж так ро­бив,- мо­вив Орел,- ко­ли б був ли­ше Со­ро­кою.

Сила: Хто на­род­же­ний до то­го, щоб ба­ви­ти­ся вічністю, то­му приємніше жи­ти в по­лях, га­ях і са­дах, аніж у містах.

БАЙКА "ГОЛОВА І ТУЛУБ"

- Як би ти жи­ла,- спи­тав Ту­луб Го­ло­ву,- ко­ли б з ме­не не ви­тя­гу­ва­ла для се­бе життєвих соків?

- Це так,- відповіла Го­ло­ва,- але ж у на­го­ро­ду тобі моє око як світло, а я до­по­ма­гаю ра­дою.

Сила: На­род по­ви­нен слу­жи­ти кер­ма­ни­чам своїм і го­ду­ва­ти їх.

БАЙКА "МУРАШКА І СВИНЯ"

Свиня з Му­раш­кою спе­ре­ча­ли­ся, хто з них двох ба­гат­ший. А Віл був свідком і побічним суд­дею.

- Чи ж ба­га­то у те­бе хлібно­го зер­на? - спи­та­ла з гор­до­ви­тою посмішкою Сви­ня.- Ану-бо, по­яс­ни, ша­нов­на пані…

- В ме­не повнісінька жме­ня най­чистішо­го зер­на.

Як тільки ска­за­ла це Му­раш­ка, за­ре­го­та­ли рап­том що­си­ли Сви­ня й Віл.

- Хай бу­де нам за суд­дю пан Віл,- мо­ви­ла Сви­ня. - Він двад­цять з лиш­ком років справ­ляв судійство у ве­ликій славі, і не гріх ска­за­ти, що між усієї своєї братії - най­май­сте­р­ні­ший юрис­та і най­гостріший ариф­ме­тик і ал­геб­рик. Йо­го бла­го­родіє змо­же на­шу су­пе­реч­ку лег­ко виріши­ти. Окрім то­го, він, здається, до­сить вправ­ний і в ла­тинських дис­пу­тах. Віл опісля та­ких слів, мов­ле­них муд­рою звіри­ною, відра­зу ски­нув на рахівни­цю і за до­по­мо­гою ариф­ме­тич­но­го мно­жен­ня зро­бив та­ке виз­на­чен­ня:

- Понеже бідна Му­раш­ка дійсно од­ну жме­ню зер­на має, як са­ма приз­на­ла­ся об тім доб­ровільно, і, окрім зер­на, бі­ль­ше нічо­го не спо­жи­ває, а, нап­ро­ти то­го, у пані Свині є цілий ка­дуб, у яко­му жмень мається трис­та з тре­ти­ною, то за всіма пра­ви­ла­ми здо­ро­во­го