Юрій Нікітін - Квиток на двох
- Жанр: Фантастика
- Автор: Юрій Нікітін
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— КОЛИСЬ я вважав що це жахливо: дружина, яка читає думки…
— А тепер?
Замість відповіді Володимир припав лицем до густого синього волосся Іштар. Захотілося зламати годинник, щоб спинити час.
Іштар лагідно одсторонилася. Володимир захоплено дивився на дівчину. Вона засліплювала надзвичайною вродою. Невелике струнке тіло, великі очі, чуттєві губи, високі груди, вся — ідеал квітучої юності, свіжості, завзяття.
— Чого це ти так вдивляєшся? — запитала. — Безсоромний, так кажуть у вас, землян? Людей?
Володимир розсміявся. Вона пхикнула й побігла до води. Повільні хвилі жовтого океану понесли її від берега.
— Не запливай далеко! — закричав він стурбовано. — Прошу!
Питома вага його тіла на цій планеті виявилася значно нижчою, ніж на Землі, і жовтий океан не приймав землянина.
Іштар легко й стрімко піднімала над водою засмаглі руки. Плавала вона легко. Кілька рибинок супроводили дівчину, торкаючись її пурпурової шкіри. Вона сміялася і відштовхувала їх ліктями. Потім лягла на хвилю. Жовті гребені передавали її один одному, і вона швидко понеслася до берега, не роблячи ніяких зусиль.
По гребенях… Не роблячи ніяких зусиль…
Володимир замислено дивився на океан. А це було б здорово: по гребенях…
Коли Іштар вийшла на берег, він уже сидів над розлінієним аркушем паперу.
— Біднятко, — мовила жалісливо, — чому ми не взяли з собою міні-обчислювач?
— Обчислювач? — перепитав він неуважно. — Так, так, обчислювач. Нічого, якось обійдуся. Тим більше, що зараз обчислюю аж ніяк не гірше. Не знаю вже, чому так… Клімат, мабуть. Море!
Він поспіхом заповнював аркуш формулами. Іштар з цікавістю дивилася на чорненькі закарлючки.
— Що це? — спитала вона.
— Стежинка… яка може стати шляхом. Автострадою до інших галактик. Вибач, кохана, мені тут дещо спало на думку… Можливо, вдасться мчати по гребенях простору…
Вона зітхнула й відійшла. Цей суворий варвар знову зайнятий незрозумілими розробками, і зараз до нього не підступитися. А решту часу він такий ніжний! У нього сильні руки, широкі груди, а на зріст він вищий за будь-якого жителя Каллокагатії.
— Ура!
З берега долинув радісний вигук.
Іштар побачила, що її коханий витанцьовує на мокрому піску й вимахує аркушем паперу.
— Іштар! Здається, тьху-тьху, вийшло! Негайно летимо в місто, хочу перевірити на великій машині. Якщо все правильно, віддам Маківчукові для ходових випробувань.
— Влад, прошу… ну не поспішай так… Лише тиждень, як ми приїхали сюди, а ти вже втретє вилітаєш у місто до цих бридких машин…
Володимир підхопив її на руки і підкинув. Іштар зойкнула, їй перехопило віддих. Радість і страх змішалися в дивне, незнане почуття.
— Іштар! Хіба ж я винен, що раптом виникли ідеї?
Вона сказала сумно:
— Ну ось, завжди ти так… Гаразд, поїж хоч на дорогу.
— Це я залюбки! — сказав Володимир радісно. — Тільки ти не сердься. Ну, не сердься, добре? Ти напрочуд смачно готуєш. Ніде нічого подібного не куштував. Моя матуся буде у захваті від твоїх кулінарних здібностей.
Він поглянув на неї допитливо. По суті це означало, що він просив її стати йому за дружину. Як вона поставиться?
Іштар спокійно похитала головою. Чужа мораль! Тільки чомусь набагато природніше, ніж деінде на Землі. Коли кохають одне одного, то, зрозуміло, й одружуються. Що ж тут з'ясовувати, про що домовлятися? — Як твоя картина?
Іштар відповіла якось невпевнено:
— Мабуть, готова… Але так швидко, що я й сама не вірю. Фарби лягли самі собою!
Вона відкинула покривало з мольберта. Володимир підійшов ближче. По довгій паузі спитав тихо:
— Як тобі вдалося?
— Не знаю… Руки самі клали фарби. Це і є творчість!
Аероліт злетів над островом і помчав через океан до материка. Володимир і Іштар сиділи поруч у кабіні пілота. Дівчина пригорталася до нього й тихенько щось наспівувала. Очі її були заплющені, і вона час від часу шукала його руку, немовби перевіряючи, чи тут її могутній повелитель, чи це — сон її щастя.
Раптом стрепенулася і подивилася на нього широкими від жаху очима:
— Любий! Ти нічого не відчуваєш?
Він обійняв її за плечі, заспокоїв:
— Відчуваю.
— Що?
— Що ти в мене найрідніша.
— Ні, інше. Тугу, пригніченість?
Володимир глянув їй в очі.
— Ну що ти! Скоріше навпаки. Від дня нашого знайомства почуваюся просто знаменито! А коли ти поруч, то — в ударі. Приплив сил, упевненість, сила творчих задумів. Ти й сама це знаєш. За місяць я зробив стільки винаходів, скільки за все попереднє життя. А задумано скільки!
Іштар поступово заспокоювалася. Вона знову поклала гарну голівку йому на груди, та Володимир спитав сторожко:
— А чому ти весь час про це запитуєш?
— Хіба я вже запитувала? — здивувалася вона.
— Кілька разів. У тій чи іншій формі.
— Ви, земляни, напрочуд проникливі… Я справді занепокоєна. Культурний шок! Ти знаєш, що це таке?
— Знаю, — відповів Володимир серйозно.
— Ми ж не винні! — сказала вона, і в голосі забринів відчай. — Усі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квиток на двох», після закриття браузера.
