Ганс Христіан Андерсен - Русалочка

«Руса́лочка» — всесвітньо відома казка датського письменника Ганса Христіана Андерсена, яка розповідає про молоду русалку, яка готова відмовитися від свого життя в морі заради того, щоб отримати людську душу та любов принца.

Далеко, у відкритому морі, вода така синя, немов пелюстки волошок, і така прозора, ніби найчистіше скло,— проте й глибоко там! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелось би поставити одна на одну, щоб верхня могла вистромитися з води. Внизу, на морському дні, живуть русалки.

Не подумайте, що там на дні лише голий білий пісок,— ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблинами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям, зовсім так, як у нас у повітрі пташки. У найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його з коралів, високі і стрілчасті вікна з найпрозорішого янтарю, а дах з черепашок, які розкриваються і закриваються від припливу та відпливу. Це надзвичайно красиво, тому що всередині кожної черепашки лежить блискуча перлина, навіть одна-єдина з них була б багатою оздобою в короні королеви.

Морський цар давно вже овдовів, і його хазяйством відала стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм високим походженням; вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як інші знатні дами мали право носити лише по шість.

Проте загалом вона була достойна жінка, варта всіляких похвал, особливо ж тим, що дуже любила своїх маленьких внучок, морських царівен, і піклувалася про них. Їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна й прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, як глибоке море; але, як і інші русалочки, не мала ніг, замість ніг у неї був риб'ячий хвіст. Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.

У відчинені янтарні вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, їли з їхніх рук і дозволяли пестити себе.

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя та гілля на них весь час коливалося, і фрукти сяяли, наче золото, а квіти — як палаючі вогні. Земля була посипана дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум'я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск,— можна було подумати, що ти перебуваєш не на морському дні, а десь високо в повітрі, немов і вгорі, і під ногами — скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла.

Кожна з маленьких царівен мала свою місцинку в саду, де могла копати й саджати квіти, як бажала. Одна зробила собі квітничок у вигляді кита, другій заманулось, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти.

Дивною дівчинкою була ця русалочка — такою тихою, задумливою... Сестри її прикрашали свої грядочки різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а в її куточку, серед палаючих червоних квітів, схожих на далеке сонце, стояла лише одна прекрасна мармурова статуя хлопчика, що упала на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалочка посадила коло статуї ясно-червону плакучу вербу, верба чудесно розрослася. Її довге гнучке гілля звисало, обгортаючи статую, майже торкалось блакитного піску, на якому хитались фіалкові тіні. Здавалось, верхів'я і коріння ніби бавляться одне з одним і хочуть поцілуватися.

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалось русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть — не те що тут, у морі! — що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко й хороше співають. Бабуся називала "рибками" пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

— Коли вам мине п'ятнадцять років,— казала бабуся,— вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти там при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо; ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п'ятнадцятий рік. Іншим сестрам — а вони йшли одна по одній — доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій — цілих п'ять років, поки можна буде піднятися з морського дна й подивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі — їм хотілося так багато знати!

Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона коло відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями та хвостиками риби! Вона бачила місяць і зірки. Правда, крізь воду вони світилися досить тьмяно, проте здавалися далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи їх затьмарювала темна хмара, русалочка знала — це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. Їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними на дні моря стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки.

Нарешті старшій царівні сповнилось п'ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась — розповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, лежати при