- Летючий корабель

Українська народна казка “Летючий корабель”.

Летючий корабель Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає: Розумні брати й радяться: — Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері: — Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося! Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні! — Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу. Старі, нічого робити, взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала — пішли вони. А дурень сидить на печі та й собі проситься: — Піду і я туди, куди брати пішли! — Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.— Там тебе й вовки з'їдять! — Ні,— каже,— не з'їдять, піду! Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть: — Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син. Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до пояса. — Здорові, діду! — Здоров, сину! — Куди йдете, діду? А той каже: — Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди? — До царя на обід. — Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав? — Ні,— каже,— не вмію! — То й чого ж ти йдеш? — А бог його знає,— каже,— чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося. — Сідай же,— каже,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі. — Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. — Нічого, виймай! От дурень виймає, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких; сказано, «як у панів». — Ну що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки? — Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка! — Виймай! — каже. Він вийняв, покуштував — аж там така гарна горілка стала! — От бач,— каже дід,— як бог дурнів жалує! От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже: — Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді — каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б там не стрів. Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс. От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить: — Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай! Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш! Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув: — Здорові, дядьку! — Здоров, небоже! — Що ви робите? — Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди. — А хіба ви туди йдете? — Туди. — Сідайте зі мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче. — Здорові, дядьку! — Здоров, небоже! — Чого ви на одній нозі скачете? — Того,— каже,— коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу... — Куди ж ви йдете? — До царя на обід. — Сідайте з нами. — Добре. Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув: — Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого? — То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно! — Де ви її бачите! — Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці! — Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба. — Здорові, дядьку! — Здоров! — Куди ви йдете? — Іду,— каже,— добувати на обід хліба. — Та в вас і так повен мішок! — Що тут цього хліба? Мені й на один раз поснідати не стане. — Сідайте з нами! — Добре! Сів і той. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає. — Здорові, дядьку! — Здоров! — Чого ж ви тут ходите? — Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду. — Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте? — Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане. — Так сідайте з нами! — Добре! Він сів, полетіли. Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи. — Здорові, дядьку! Куди це несете солому? — У село,— каже. — Ото! Хіба в селі нема соломи? — Е,— говорить,— та не така! — А хіба це яка? — А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг. — Сідай з нами! Той сів, і полетіли далі. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима. — Здоров, дядьку! — Здоров! — Куди ви дрова несете? — У ліс. — Ото! Хіба в лісі нема дров? — Чому нема? Є,— говорить,— та не такі. — А які ж? — Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою! — Сідайте з нами! І той згодився, сів, та й полетіли. Чи довго вони летіли,