Олександр Павлович Бердник - Остання битва

Розповідь про поєдинок Краси і Потворності. Хто ж з них сильніший?

Мені приснилось чи привиділось — не знаю…

Немов лечу я над Землею. А ще летять зі мною поруч люди — їх міріади незлічені. Я бачу негрів, і арабів, китайців, фіннів, ескімосів, англійців, росіян, вірмен… Ну, словом, всіх людей планети — чорних, червоних, жовтих, білих…

А з ними поруч й понад ними летять лелеки і ворони, летять орли, сичі й сови, журавлі, і горобці. А по землі повзуть гадюки, вужі, пітони, саламандри, стрибають тигри, антилопи, вовки, собаки та олені. І все це мчить і поспішає в одному напрямку…

— Двобій! Двобій! На суд — лунає всюди слово.

— Який двобій! — питаю я орла.

— Змагатися виходять Краса й Потворність, — сказав володар птахів.

— А судді хто?

— Уся Земля. Всі птахи, і тварини, рослини й люди…

Й ось я бачу неосяжний плац серед високих гір. Над нами баня неба темно-синя. Зірки спалахують, немов свічки вселенські. Амфітеатром розійшлися хмари…

Вся живність, всі людські й тваринні душі кільцем широким розмістились. Ліси стіною оточили плац.

— Ідуть, ідуть — над горами гримить.

Завмерло все.

Посередині кола з'явилися дві постаті. Немовби рівні на зріст. Але одна в простому полотні, а друга в шатах осяйних. Одна з косою русою, з блакитними очима, з рожевими і ніжними вустами, без прикрас. А друга — у вінці дорогоцінному, надітому на чорні пишні кучері, у мантії із горностаю королівського, з яскравими визивними вустами і поглядом манливим, із перснями блискучими на пальцях…

Почувся шепіт біля мене:

— А хто із них Краса, а хто Потворність?

— Ото дурні — відповіла Сова. — Хiба ж не видно? Краса блищить i око милує. А сіра та непоказна — Потворнiсть. Її і не помітиш…

— Красі — вітання! — заревли Гiєни. — Яке чудове в неї все — i шати, і камені, і постава!

— Дорогоцінні персні блищать у неї, ніби наша шкіра, — Гадюки шепотіли. — Тобі вітання наше, рiвнице!

І жінка у вінці зареготалась. Здивовано замовкли всі. Блакитноока дiвчина мовчала. Й мовила чорнокоса:

— От бачиш, сестро, як вони стрічають такі поняття, як Краса й Потворність. Усе відносне. У давні дні мене батьки Потворністю назвали, тебе — Красою, І що ж ми бачимо — тебе повсюди б'ють, руйнують, проклинають і женуть. Мене ж — вітають, люблять і шанують, Усе відносне — я сказала. І будуйся й руйнування; любов і ненависть, війна i мир, народження і смерть. Що для одних Краса, те іншому — Потворність. І навпаки. Ти нинi захотіла поєдинку. Як можеш ти перемогти у ньому? Чим доведеш, що ти Краса?

Блакитноока мовила спокійно:

— Сказала ти неправду про відносність Краси й Потворності. Потворність смертна. А Краса — безсмертна. Потворність прийме за Красу лиш той, хто творчості не розуміє, хто блиск мари приймає за основу, хто цінить спокій, а не вічний пошук, хто хоче насолоди й споживання, а не відкриттів і віддавання…

Почулись голоси людські:

— Чого ви сперечаєтесь даремно? Ми хочемо бачити битву!

— На бій, на бій! — ревів амфітеатр, — Ми хочемо видовиська!

— Гаразд! — Краса сказала. — Видовисько вам буде!

— Яке ж змагання пропонуєш ти? — зневажливо промовила Потворність.

— А ось яке. Ти твердиш, що можеш зруйнувати все. I що однаково відносне й те, що я роблю, й те, що дієш ти!

— Атож. Ти правильно сказала…

— Тоді дивись… Ти маєш цілу Землю. Ну, покажи, що з нею зробиш.

Краса махнула полотняним рукавом. І виникла у просторі планета. Все зборище побачило її — свою колиску і домівку. Блищали на планеті океани, ліси синіли життєдайні, широкі ниви золотилися хлібами, міста і села виростали над шляхами, пишалися будівлі світлоокі, шпилями зазирали в ясне небо…

— Докладено багато праці, — Потворність мовила, поглянувши на Землю, — Та тільки глузду мало в ній. Сказала ти, що нібито Краса безсмертна! Я доведу тобі, що це брехня! Я знищу все, що створено тобою. І царство тьми і небуття навік постане над простором неба!

Сказавши так, метнулася Потворність, мов чорна блискавиця, до планети.

Знялися вихорі над океаном. Насупилися хмари, потемніли, i понесли шалені грози над селами, містами і полями.

Великі води полилися з неба, наповнили озера, ріки. Руїнна повінь заливала села. Тонули в ній і люди, і худоба, пливли у вирі хати, скарб домашній…

Стовпи вогню і диму здіймалися над вулканами.

Струснулися материки. В стовпах пилюки, в стогонах проклять на шмаття розпадалися міста. А потім в небо піднялись ракети. Вони несли страхітливий вантаж з одного краю в інший. Сліпучі вибухи спопелювали все, в зловісній хмарі викидаючи у Космос здобутки розуму людського…

Вже попелом покрилася планета.

Уже нема на ній лісів, нема тварин. Розвіялось повітря у просторі. Запанувала тиша небуття.

Потворність не заспокоїлась на тому. Вогні підземні розкололи Землю і порохом розвіяли її у зоряне Безмежжя…

Потворність повернулася на плац — розпатлана, втомлена, але щаслива. Пашіли щоки в неї від напруги, горіли очі радістю й натхненням.

— Всі бачили? — вдоволено спитала вона.

Тварини й люди, квіти i рослини пригнічено мовчали. Й усміхнулася Краса. А потім запитала:

— Оце й усе?

— А все. Чого ж iще бажаєш?

— А далі що?

— Нема чого робити. Нема планети, пусто у просторі. Моя робота скінчена…

— От бач, — промовила Краса. — Сама призналась ти, що руйнувати й кидати в Потворність можна не довіку. Тепер дивись на значення Краси…

І синьоока дівчина злетіла з землі у небо. Немов дбайлива господиня,