Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Ольвія 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ольвія" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: Сучасна проза.
Книга «Ольвія» була написана автором - Валентин Лукіч Чемеріс. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Ольвія" в соціальних мережах: 

Що важливіше: доля народів, події, з яких потім твориться Історія, або ж доля однієї людини, її почуття та думки? Минають тисячоліття, а певної, однозначної відповіді нема, і навряд чи коли ця відповідь буде… Отак і в романі відомого українського письменника Валентина Чемериса «Ольвія» йдеться про конкретну і важливу історичну подію – війну між скіфами та могутнім перським військом царя Дарія, що відбувалася наприкінці VI століття до нашої ери. А на тлі цієї війни розгортається історія короткого і трагічного життя юної гречанки Ольвії, яка заради союзу зі скіфами іде заміж за скіфського царя Тапура.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 130
Перейти на сторінку:

Валентин Чемерис

Ольвія

Частина перша

Розділ перший

Я берегтиму тебе дужче, аніж свого коня!..

Цей молодий скіфський вождь – зухвалий і хвацький – так і сказав їй, загадково посміхаючись:

– Дочка грецького архонта хай не хвилюється. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, аніж свого коня!..

Ольвія з подивом глянула на нього, стрілася віч-на-віч із ним, людоловом із диких степів. І побачила у його насмішкуватих зіницях якесь дівча – злякане, розгублене і геть беззахисне, побачила і з жахом збагнула, що то ж вона…

– Ні… ні… – квапно виставила наперед руку, наче хотіла нею захиститись від його недоброї, як їй здалося, посмішки. Та чорні хтиві очі вождя, повні блиску і ще чогось незбагненного, їй не знаного досі, нескліпливо дивились на неї. І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить їй навіть здалося, що він добрий. Чи просто вона хотіла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмішка на сухих устах! Та спружинена свавільна сила, що так і била з нього! Той відвертий і нахабний погляд неприборканого і невтримного кочовика!

– Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…

– Ні, я – скіф! – Грався він трихвостим нагаєм, від удару якого репалась шкіра і на людині, і на тварині. – А скіфи дужчі за всіх людей. Першими це відчули на своїх шиях кіммерійці, які колись жили у цих краях. Скіфи прийшли, збороли їх і зробили їхні степи своїми. А край цей кіммерійський назвали Скіфією.

– Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скіфів із Азії витіснили племена массагетів. Відходячи, скіфи перейшли ріку Аракс, довго тікали… ну, відходили, аж доки потрапили в землю кіммерійську.

– Хто кого тіснив, нас массагети чи ми массагетів, хай про те не турбується дочка грецького архонта, – стримано відказав він, а їй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. – Бо звідтоді, як ми прийшли сюди, у степах на схід і на захід від Борисфену, на південь і на північ, немає люду, сильнішого за нас. І доки в небі сяє Колаксай[1], а на землі тече Арпоксай[2], ми – скіфи! – володарі усіх тутешніх родів і племен[3]. І дочка грецького архонта хай не боїться, їдучи до нас. У саїв[4] її життя буде в повній безпеці.

А їй стало лячно.

Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!

І від того ляку в грудях наче грудка закрижаніла. Пропало її життя! І ніхто не порятує ні силою, ні словом.

Та зусиллям волі вона зборола в собі той ляк і відверто розглядала його, так відверто, як не подобає дівчині безсоромно дивитися на чоловіка, але хай… Все одно вже… А так він хоч не буде тішитись, що вона злякалась, що душу її тіпає дрож від одного його погляду…

Він зовсім не був схожим на тихого і сором'язливого Ясона. Нестримний і гарячий, очевидно, жорстокий, свавільний, хитрий і підступний, він наскрізь пронизував, пропікав її чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик із золотим шишаком, з-під якого вибивається чорне волосся. Його кінь гризе золоті вудила. Скіфи так і називають свого всемогутнього і багатого вождя: Той, у кого золоті вудила. Або просто – Золоті Вудила.

– Спасибі, що ти хоч цінуєш мене вище за свого коня, – намагалася говорити глузливо, аби замаскувати тривожне сум'яття в своїм серці.

– Не кепкуй, гречанко, – застеріг невдоволено. – Кінь для скіфа – що крила для птаха.

– То й лети на своїх крилах! – І у відчаї запитала: – Чому ти так дивишся на мене?

А він шкірив білі міцні зуби.

– Коли я вперше побачив тебе в місті греків – а це було повесні – то сказав собі: скіфе, не лови ґав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тільки тобі!

– По якому праву?

– По праву сильного, – все ще шкірив він свої білі міцні зуби. – Тому я прийшов і взяв тебе, пташечко грецька.

– Ви, кочовики, завжди берете те, що…

– …що нам подобається, – перебив він її насмішкувато. – А вродливих жінок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю і гарних жінок. От що ми, скіфи, любимо.

Хвальковитість його почала її дратувати.

– Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але він на знак згоди з її словами схвально і задоволено кивав головою, і шишак на його башлику спалахував проти сонця білим сяйвом. – Дикуни з околиці цивілізованого світу! – вигукувала вона не так із злості, як із відчаю, що його нічим не проймеш. – Ви чините свавілля і грабуєте всі племена у цих краях!

Він схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, і це її злило ще дужче.

– Вас ненавидять!..

– Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть інші. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тіпаєшся, злючко? Твій батько віддав тебе по добрій волі, а дари мої прийняв із подякою.

– А моєї згоди ти питався?

– Ха! – Він хизувався в сідлі коня, який гриз золоті вудила. – Звикнеш! Жінка іде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого її віддають. Так було, і так буде. І не тільки у нас, а й у вас, греків, теж…

І то була правда.

Грецьку дівчину, яку батьки віддавали заміж, везли у нову сім'ю в гарно вбраному, заквітчаному повозі. Та тільки молода переступала поріг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад їй уже немає вороття, немає і не буде до скону її літ. Віднині вона переставала існувати для своїх батьків, для рідні, для всього світу білого. Бо повозка спалена за дверима, а попіл розвіяний вітром, бо у них, греків, жінка ділила із своїм чоловіком тільки постіль (щоб він мав законних дітей!), але не стіл, бо їла окремо і до гостей чоловіка ніколи не виходила. Самій же приймати гостей – зась! Будинок чужий, чоловіків, а чоловіка свого вона, як і велить звичай, називала не по імені, а паном. Бо, власне, була йому не стільки жінкою, як покірною хазяйкою і вірною служницею водночас… Навіть у покоях не вільна ходити, де хотіла: мала для життя своє, жіноче, помешкання – гінекей. У тім гінекеї і спливали її самотні дні.

1 2 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольвія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ольвія"