Анджей Сапковський - Меч приречення

Друга книга оповідань відьминського циклу
Рекомендується для читання тим, що люблять Сапковського і мовно-стилістичні експерименти.

Анджей Сапковський

Меч приречення

Відьми́н — 2

Межа можливого

I

— Він звідти не вийде, кажу вам, — промовив прищавий, упевнено киваючи головою. — Вже година з квадрансом, відколи туди заліз. Йому капець.

Міщани, що з’юрмилися серед руїн, мовчали, вдивляючись у зяючий в румовищі чорний отвір, у закиданий сміттям вхід до підземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, кашлянув і зняв з голови зім’яту беретку.

— Ще почекаймо, — сказав, обтираючи піт із рідких брів.

— На що? — чмихнув прищавий. — Там, у льохах, сидить василіск, чи ж ви, війте, забули? Хто туди входить, той уже й пропав. Чи ж мало там люду погинуло? На що чекати?

— Та ж ми умовилися, — непевно пробурмотів товстун. — Як же се?

— То ви з живим домовлялися, війте, — сказав товариш прищавого, велетень у шкіряному різницькому фартуху. — А тепера він мертвий, певно, як сонце на небі. Наперед знати було, що йде на погибель, як усі інші. Та ж він навіть без люстра поліз, іно з мечем. А без люстра василіска вбити не мож, кожен знає.

— Заощадите копійчину, війте, — додав прищавий. — Бо й платити за василіска нікому. А коня і пожитки чарівника ми візьмемо, не пропадати ж добру.

— Айно, — сказав різник. — Кобила при кості, та й в’юки незле напхані. Загляньмо, що там.

— Як же се? Що се ви?

— Мовчіть, війте, і не мішайтеся, бо ґудзя заробите, — застеріг прищавий.

— Кобила при кості, — повторив різник.

— Облиш того коня, лебедику.

Різник повільно обернувся в бік чужинця, який вийшов із-за рогу муру, з-за спин людей, що з’юрмилися біля входу до льоху.

Чужинець мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну туніку на підбитому ватою каптані, високі чоботи для верхової їзди. І жодної зброї.

— Відійди від коня, — сказав, єхидно усміхаючись. — Як це? Чужий кінь, чужі в’юки, чужа власність, а ти здіймаєш на них свої каправі очиці, витягаєш до них брудну лапу? Чи так годиться?

Прищавий, повільно всуваючи руку за пазуху куртки, глипнув на різника. Різник кивнув головою, подав знак у бік групи, з якої вийшло ще двоє кремезних, коротко обстрижених. Обидва мали палиці, такі, якими на бойні приглушують тварин.

— А ви що за один, — спитав прищавий, не виймаючи руки з-за пазухи, — аби нам правити, що годиться, що ні?

— А тобі що до того, лебедику?

— Не носите зброї.

— Правда, — чужинець ще єхидніше усміхнувся. — Не ношу.

— Недобре, — прищавий вийняв руку з пазухи, на цей раз із довгим ножем.

Різник теж витяг ножа, довгого як тесак. Двоє інших зробили крок уперед, здіймаючи палиці.

— Я й не мушу носити, — сказав чужинець, не рухаючись з місця. — Моя зброя за мною ходить.

Із-за руїн, ступаючи м’якими певними кроками, вийшло двійко молодих дівчат. Гурток міщан негайно ж розступився, позадкував, порідшав.

Обидві дівчини посміхалися, блискаючи зубами, мружачи очі, від кутків яких до вух бігли широкі сині пасма татуювання. На міцних ногах, помітних з-під рисячих шкір, пов’язаних довкола стегон, грали м’язи, — як і на оголених круглих передпліччях над рукавицями з кольчужної сітки. З-понад пліч, теж закритих кольчугою, стирчали руків’я шабель.

Прищавий повільно, повільнісінько зігнув коліна, випустив ножа на землю.

З пройми посеред руїн долинуло грюкання каміння, шкряботіння, а потім з темряви з’явилися руки, що вчепилися за вищерблений край муру. Слідом за руками по черзі з’явилися — голова з білим, припорошеним цегляною крейдою волоссям, бліде обличчя, руків’я меча, що виступало над спиною. Гурток зашепотівся.

Біловолосий, горблячись, витягнув з отвору щось дивне, чудернацьку тушу, обліплену просяклим кров’ю пилом. Тримаючи створіння за довгий ящір’ячий хвіст, мовчки кинув його під ноги війта-товстуна. Війт відскочив, перечепився об звалений кавалок муру, дивлячись на кривий пташиний дзьоб, перетинчасті крила і серпуваті пазурі на покритих лускою лапах. На видуте підгорля, колись кармінове, тепер брудно-руде. На шклисті запалі очі.

— От і василіск, — сказав біловолосий, обтріпуючи штани з куряви. — Згідно з умовою. Мої двісті лінтарів, будь ласка. Порядних лінтарів, не дуже обрізаних[1]. Попереджаю, що перевірю.

Війт тремтячими руками видобув гаманця. Біловолосий роззирнувся, на мить спинив погляд на прищавому, на ножі, що лежав біля його ноги. Глянув на чоловіка у брунатній туніці, на дівчат у рисячих шкурах.

— Як завжди, — сказав, забираючи гаманця із тремтячих війтових рук. — Я заради вас життям ризикую, за нужденний гріш, а ви тим часом добираєтесь до моїх речей. Ніколи ви, щоб вас холера взяла, не міняєтесь.

— Не зачеплені, — промимрив різник, відступаючи. Двоє з палицями вже давно сховалися серед гурту. — Ваші речі не зачеплені, пане.

— Дуже тішуся, — біловолосий усміхнувся. На вигляд його посмішки, що розцвіла на блідому обличчі наче тріскаюча рана, гурток швидко почав розпорошуватися. — І тому, братчику, я тебе теж не зачеплю. Іди собі спокійно. Але мерщій.

Прищавий, задки, теж хотів відступити. Прищі на його раптово зблідлому обличчі негарно виділились.

— Гей, почекай, — сказав до нього чоловік у брунатній туніці. — Ти дещо забув.

— Про що… пане?

— Ти вийняв проти мене ножа.

Вища з дівчат раптом гойднулася на широко розставлених ногах, закрутилася у стегнах. Невідомо коли видобута шабля різко свиснула в повітрі. Голова прищавого злетіла вгору, дугою, впала до зяючого льоху. Тіло тяжко і негнучко, наче зрубане дерево, гупнулось між потрощену цеглу. Гурток одноголосно звереснув. Друга дівчина, з долонею на руків’ї, спритно обернулася, захищаючи тил. Зайве. Гурток, спотикаючись та падаючи на руйновищі, що сил у ногах гнав до міста. На чолі, виконуючи вражаючі стрибки, мчав війт, всього на кілька кроків випереджаючи кремезного різника.

— Гарний удар, — холодно прокоментував біловолосий, долонею в чорній рукавиці захищаючи очі від сонця. — Гарний удар зерріканської шаблі. Хилю чоло перед доблестю та вродою вільних войовниць. Я Геральт із Ривії.

— А я, — незнайомець у брунатній туніці вказав на вибляклий герб на грудях, що зображав трьох чорних птахів, які сиділи рівним рядом посеред одноколірного золотого поля. — Я — Борч, званий Три Галки. А це мої дівчата, Тея і Вея. Я так їх називаю, бо на їхніх справжніх іменах можна собі язика відкусити. Як ти й здогадався, вони обидві зерріканки.

— Схоже, що завдяки їм я ще маю коня і пожитки. Дякую вам, войовниці. Дякую і вам, пане Борч.

— Три Галки. А пан — це зайве. Щось тебе затримує в цій місцевості, Геральте із Ривії?

— Якраз навпаки.

— Чудово. Я маю пропозицію, — недалеко звідси, на роздоріжжі, при дорозі до річкового порту є господа. Зветься «Під Замріяним Драконом». Тамтешня кухня не має собі рівні у всій околиці. Я саме