RIV - Показалось, RIV

Ілля Миколайович – молодий викладач історії, отримав у спадок будинок, де часто відпочивав та працював. Але одного вечора стало ясно, що він її отримав у спадок не один.

РОЗДІЛ І

Ілля Миколайович, молодий викладач історії, куняв у своєму кріслі, втупившись у яркий монітор. Навколо його дачі глуха тиша, повністю безлюдно – що не дивно, третя ночі. Лише осінній вітер постійно відволікав за відчиненим вікном. І серед цієї ночі Іллі було зовсім не до сну, так  як він дописував лекцію, про яку в день забув .

Тримаючи ручку, роблячи помітки на чернетці, відвів погляд від монітора й глянув у вікно. Низько над горизонтом висів повний місяць. Світла було мало, щоб добре роздивитися вулицю. І тут щось змусило чоловіка піднятись із крісла і придивитися на дещо.

На сусідньому подвір’ї стояла постать. Висока, тонка, сильно витягнута, ніби тінь, що відірвалася від землі. Обличчя неможливо було розгледіти, окрім двох темних проваллів замість очей – глибоких, неначе бездонні ями. Вона не ворушилася, не дихала, просто стояла, дивлячись прямо на нього. Ілля не чув ні кроків, ні шелесту одягу, ні навіть звуку власного дихання – тільки крижану тишу, що стискала його зсередини. «Так… пора спати», –  промайнуло в голові.

Історик потер перенісся, зітхнув і знову глянув у вікно. Постать нікуди не зникла. Більше того, тепер вона здавалася чіткішою, ніби поступово виходила з темряви. По спині пробіг холод. Очі чоловіка розширилися, вбираючи кожну деталь. Він швидко відвів погляд на монітор, але вже не міг зосередитися на роботі. Серце гупало, тож вимкнув комп’ютер і знову подивився у вікно. Фігури не було.

– Фух… – тихо прошепотів викладач.

Чоловік різко відвернувся, думаючи, що це втома і не більше. Він сам у будинку, двері зачинені, все нормально. З важким зітханням підвівся й пішов у велику залу на першому поверсі. Усівся на старому шкіряному кріслі та відхиливши голову, подивився на люстру.

Пройшло хвилин десять, а Ілля ще досі сидів у кріслі біля каміна, загорнувшись у теплий плед. Вогонь потріскував, світло відкидало на стіни примарні тіні, що коливалися в такт язикам полум’я. Голова повільно схилилася на плече, дихання вирівнялося. Десь на межі між сном і реальністю він ще чув, як вітер шарудів за вікном, як потріскували дрова… 

І раптом – клац. Ледве чутний звук ручка дверей. Історик різко розплющив очі. У вогні потріскувала колода, все довкола було, як і раніше. Йому здавалось, що у будинку він не сам… вже не сам.  Знову скрип. Тихий, тягучий. Десь у темряві прочинялися двері. Холод знову охопив тіло. Усе тепло каміна зникло, залишивши по собі лише липкий, тваринний страх.

Викладач вискочив із крісла, серце несамовито гупало в грудях. Він кинувся до ванної кімнати, зачинив двері та навалився на них спиною, судомно вдихаючи повітря. Пальці тремтіли, коли він витягнув телефон і швидко набрав номер поліції.  Гудок… ще один… 

– Ви зателефонували в Полтавське управління Національної поліцію Укра…

– Алло! Алло! – тремтячим голосом перебив Ілля. – У мій будинок хтось увірвався! Мені страшно…

– Спокійно! Ваше ім’я та адреса? 

– Ілля… Я Ілля. Село Жуки під Полтавою… Вулиця… Чорт, забув! А, цього… Петра Дорошенка.

– Ви бачите зловмисника? 

– Ні! Я… я у ванній. Закрився.

Ілля почув шаги поряд із собою 

– Залишайтеся на лінії. 

– Чорт, що мені робити?! 

– Не панікуйте. Поліція вже виїхала. Ви чуєте сторонні звуки? 

Чоловік затамував подих. Тиша. А тоді – тихий, ледве чутний звук. Повільні кроки за дверима були ще чутні. Телефон майже випав із рук. 

– Ем… Ви там? 

Ілля притиснув слухавку до вуха, але не зміг вимовити ані слова. Кроки зупинилися.  Прямо перед дверима ванної.

І тут за дверима щось тріснуло. Він завмер там, де і стояв. Прислухався:  кроки, тихий шелест підлоги. Історик похолов. Рука мимоволі стиснула раковину. Ще один звук. Ближче. Страх накотив хвилею. Ілля обережно потягнувся до дверної ручки, повільно натиснув її. Двері прочинилися. Коридор був пустим. Чи просто так здавалось? Воно прямо перед ним. Дві чорні безодні замість очей… Вони всотували його, ніби провалля. А, ні… показалось. Він хотів відступити, але тіло не слухалося.  Глухий звук порушив тишу…

Телефон вислизнув із його тремтячих рук і з глухим стуком упав на підлогу. Здавалося, звук від удару прокотився луною по всьому будинку. Ілля затримав подих, завмер, прислухаючись. Знову тиша. 

– Ви ще там? – почулось із лежачого телефону, що налякало ще більше.

Повільно, майже боячись поворухнутися, він нахилився і потягнувся до телефону. Пальці ковзнули по холодному екрану, і він підняв його… Відображення. У чорному, ледь підсвіченому екрані, позаду себе він побачив щось. Він не зміг дихати… Крик вирвався сам собою, різкий, дикий, пронизаний жахом. Гудки… Зв'язок обірвався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍