Andy Iva - Бобри та гребля., Andy Iva

Посеред степу — вітряного, спекотного і засушливого — змійками звивалися невеличкі струмочки. Після дощу вони ставали річечками, а іноді зливалися в одну велику ріку. Але найчастіше це були невеличкі струмочки, які час від часу міліли чи пересихали.

Одного прекрасного дня поміж тими струмками поселилася родина бобрів. Їм було важко жити, бо доводилося весь час переселятися. Тільки заживуть на одному струмочку, як він обміліє — і вони переходили на інший, де було більше води. Коли ж той висихав — ішли ще на інший. І так весь час. Єдине, коли вони були радісні і посміхалися — це коли після дощу струмки, що рукавами текли степом, наповнювались водою і зливалися в одну велику повноводну річку.

Набридло таке життя бобрам, і, порадившись, вони вирішили збудувати загату — греблю, яка перегородить струмки і допоможе наповнити їх водою, щоб вони більше не міліли й не пересихали, а залишалися однією річкою.

Закипіла робота. Будувати було важко, адже навколо був степ, і дерев не було — тільки поодинокі кущики. Щодня бобри прокидалися і вирушали у пошуки будівельного матеріалу. Шукали камінчики, гілочки, хмиз. Усе приносили й потроху, але самовіддано, будували греблю. Їм доводилося ходити дуже далеко в пошуках того, що можна використати в будівництві. Було важко, але вони не здавалися. Камінчик за камінчиком, гілочка за гілочкою — росла гребля. І одного прекрасного дня вони завершили будівництво. Їм вдалося загатити річку. Вода почала підійматися, об’єднуючи інші струмочки, і перетворилася на повноводну річку, а потім — на невелике озерце. Бобри зраділи: тепер можна жити спокійно, весело і щасливо, адже вони збудували міцну греблю, яка витримає не тільки дощ, а й справжню зливу, коли бурхливі потоки несуться річищами, руйнуючи все на шляху.

Почали вони жити весело і щасливо, забуваючи про труднощі, які були колись. Родина бобрів розросталася, й ставало тіснувато. Хоча місця й вистачало всім, декому це почало не подобатися.

І ось одна сімейка вирішила переїхати і збудувати свою невеличку греблю на струмочку, що впадав у створене бобрами озерце.

Вони пішли й почали будувати там гребельку. Довго ходили і шукали, з чого можна будувати, але все давно було вже використано ще під час зведення великої греблі. Подумавши, сімейка вирішила взяти трішки матеріалу з великої греблі. Їм багато не треба — для їхньої маленької гребельки. Нічого не трапиться! Адже велика гребля була величезною. Крім того, іншим буде краще — адже місця стане більше. І незабаром, поруч із озерцем, з’явився невеличкий ставочок, де жила одна сімейка. Місця стало більше, і всі знову щасливо зажили.

Через деякий час ще одна сімейка вирішила переїхати на інший струмок. Подумавши й оглянувшись довкола, вони так само взяли трошки хворосту й каміння з великої греблі. Нічого ж не трапиться — ми ж трошки! А іншим користь буде — не так тісно.

І ось, з часом, сімейка за сімейкою переходили на інші струмочки і будували свої невеличкі греблі, «позичаючи», як вони казали, у великої греблі. З часом степ укрився невеличкими ставками з маленькими загатами-греблями, які обліпили довкола велику греблю, що велично красувалася між ними.

Дехто з бобрів, які жили в загаті великої греблі, хвилювався: «Навіщо жити порізно? Разом краще, спокійніше. А ще — ви розтягуєте велику греблю. Вона може зруйнуватися».

Ті, хто переселився, заспокоювали: «Води на всіх вистачить! Ця гребля висока і міцна. І ми маємо право взяти свою частинку — адже ми теж її будували».

Так минав день за днем — у хвилюваннях, спорах. Сімейки переїжджали, забираючи з собою, як вони казали, свою частку.

Часто вони домовлялися зібратися і поновити велику греблю. Але далі слів, вигуків і активних виступів, які супроводжувалися хлопанням хвостами по воді, справа не йшла. Але велика гребля і озерце, що утворилося завдяки їй, радували і напували степ навколо.

Одного дня почався дощ. Бобри зраділи: як чудово — після засухи, коли все вже почало міліти, знову дощ! І всі загати й греблі знову стануть повноводними. Але дощ не зупинявся — і ставав сильнішим і сильнішим. І вже по небу літали блискавки між чорнющими хмарами, гуркотів грім. Почалася гроза. Вода прибувала і прибувала. Швидко наповнилися маленькі загати. Але дощ тривав. Струмочки перетворилися на річечки, які почали зносити маленькі греблі на шляху до озерця біля великої греблі. Гребелька за гребелькою ламалися від напору води. Сімейства бобрів, які жили кожне біля своєї невеликої загати, кинулися до великої греблі, щоб сховатися. Але води ставало більше. В одну мить велика, досі неприступна гребля, яка витримувала не одну грозу і бурю, зламалася. І потоки води понеслися степом. Озеро вмить обміліло й перетворилося на брудну, звивисту річку. Не було у греблі більше сили й міцності. І зрозуміли бобри, що вони самі все знищили. Вони самі — камінчик за камінчиком, гілочку за гілочкою — розтягнули велику греблю для своїх маленьких загатах, які б ніколи не змогли зупинити бурю.

Корисливість згубна для всіх. Бо власна вигода і нажива — всім і тобі зашкодить!

Кінець.

Кінець