Любава Олійник - Аудіокнига, Любава Олійник

«Аудіокнига» — комедійна історія про кохання, вибір і те, як важко жити, коли життя раптом починає звучати не за сценарієм. Читати до кінця ✨❤️✔️

***

***

 Лариса, дівчина-офісний планктон з душею книжкового хробака, жила у світі дедлайнів і верстки, де галасливі вечірки асоціювалися з кошмаром, а найкращим другом був телефон з онлайн-бібліотекою. Її формула щастя була проста: навушники, аудіокнига і мінімум контакту з реальністю.

Одного вечора, порушивши свій звичний ритуал, Лариса вирушила на покупки. От тільки готівка закінчилася, потрібно йти до банкомату. "Не все ж жити віртуальними грошима," – подумала вона, встромляючи навушники у вуха та вмикаючи черговий детектив. Але замість хрустких купюр банкомат видав їй сюрприз – чиюсь застряглу картку.

"От халепа!" – подумала Лариса, витягуючи пластик. Картку потрібно повернути власнику. Але як його знайти в цьому мурашнику міста?

Раптом, як у дешевому бойовику, Лариса побачила чоловіка, який розгублено озирався біля банкомату. "Він?" – промайнуло в її голові. Зірвавши навушники, Лариса, перетворюючись на супергероя-книголюба, кинулася навздогін.

— Ей, зачекайте! — крикнула вона, задихаючись. — Ви картку не губили?

Чоловік, що мав вигляд типового інтелігента (окуляри, шарф, задумливий погляд), здивовано обернувся.

— Це ви мені? — спитав він, ніби Лариса щойно запропонувала йому політ на Марс.

— Так, вам! — Лариса простягнула картку. — З банкомату випала.

— Ой, Боже мій! — зблід чоловік. — Це ж моя! Дякую вам безмежно! Я Дмитро, - протягнув руку брюнет.

— Лариса, - усміхнулася дівчина, відкриваючи ямочки.

Дмитро дивився на неї з вдячністю, яка межувала з благоговінням. "Врятувала мої кревні, – подумав він. – Треба віддячити".

— Ларисо, дозвольте запросити вас на каву. Як мінімум, за порятунок мого фінансового благополуччя.

Лариса, яка зазвичай уникала таких пропозицій, раптом погодилася. Можливо, детективна історія вплинула, а може, просто було цікаво подивитися на цього дивака Дмитра.

***

У кав'ярні виявилося, що Дмитро працює театральним критиком. І тут почалося! Він говорив про Брехта, Станіславського, "Чайку" і "Гамлета" з таким запалом, що Лариса ледь не заснула.

— Вибачте, — промимрила вона, — я більше по детективах...

— О, детективи — це чудово! — вигукнув Дмитро. — Але театр – це життя! Це...

Далі пішла лекція про "глибинні сенси буття" та "катарсис", від якої Лариса рятувалася, подумки рахуючи зерна кави на столі. Але Дмитро був настільки щирий у своєму захопленні, що Лариса, попри все, почала симпатизувати цьому дивакуватому естету.

Їхнє спілкування продовжувалося. Дмитро водив Ларису на виставки, показував старі фотографії Києва та читав їй вірші в парку. Лариса, у свою чергу, намагалася прищепити йому любов до аудіокниг та розповідала заплутані сюжети детективів.

Одного дня, Дмитро вручив Ларисі запрошення.

— Це на прем'єру "Сватання на Гончарівці"! — вигукнув він з блиском в очах. — Ти повинна це побачити! Це ж наша класика!

Лариса подивилася на запрошення. Театр... Прем'єра... Велика гамірна компанія... Її тіло вкрилося мурашками.

— Дмитре, я... Я не знаю...

— Ну ж бо! — Дмитро взяв її за руку. — Це ж шанс відкрити для себе щось нове!

Лариса вагалася. З одного боку, їй хотілося підтримати Дмитра, з іншого – перспектива провести вечір у театрі з купою незнайомих людей викликала паніку.

Запрошення лежало на столі, мов виклик. Чи зможе Лариса вийти із зони комфорту? Чи наважиться вона відкрити для себе світ театру, попри свій страх перед галасливими компаніями? Чи дасть вона шанс цим стосункам, ризикнувши своїм тихим, віртуальним щастям? Все залежало тільки від неї.

***

Лариса дивилася на запрошення, наче це була не прем’єра комедії, а виклик на дуель. Серце калатало, долоні пітніли, а мозок пропонував п'ять способів втечі, включаючи "раптову втрату голосу" і "подорож на край світу".

Але Дмитро вже чекав у фойє театру — у лляному піджаку, з букетом айстр і посмішкою, яка могла б розтопити навіть найзатятішого скептика.

— Ти прийшла, — зітхнув він, наче щойно виграв джекпот.

— Я ще не впевнена, чи це був добрий вибір, — буркнула вона, дивлячись на червоний плюш і ліпнину, яка кричала: "Стороннім вхід заборонено!"

Але все змінилося, коли на сцену вийшов актор у вишиванці, і замість Шекспіра почав з натхненням декламувати свої перли Стецько. Глядачі сміялися, актори грали з блиском в очах, а Лариса, вперше за довгий час, сміялася не подумки, а вголос.

Після вистави вони гуляли нічним Києвом.

— Ну як тобі театр? — обережно запитав Дмитро.

— Як детектив: спочатку не розумієш, що відбувається, потім — затягує, а в кінці — не хочеш, щоб закінчувалося.

— То, може, ще раз? — запропонував він. — А ще, до речі, в мене є ідея… не зовсім театральна.

— О, боюся запитати, — всміхнулася Лариса.

— А якщо ми з тобою… ну, знаєш… не виставу… а справжнє весілля?

Лариса остовпіла. Потім засміялася.

— Дмитре, ти хочеш, щоб я пішла з аудіокниг до штампу в паспорті?

— Саме так, — кивнув він. — З гарантією: щодня новий сюжет, і жодних повторів.

Вона зітхнула, взяла його за руку і промовила:

— Лише якщо в медовий місяць ми візьмемо навушники і твій "Гамлет" на флешці.

— Домовилися.

І так, у маленькому театральному залі, серед запаху кави, квітів та театральної пудри, народилося нове життя. Життя, де книги, вистави, айстри, штампи й жарти про "офісний планктон" стали частиною великої історії — комедійної, зворушливої і безперечно щасливої.

***

…Їхній весільний танець під акомпанемент оркестру зі сміху, брехтівських цитат і цитрусів завершувався, коли раптом…

— Агов, дівчино, ви живі? — прозвучав голос, який зовсім не належав Дмитру.

Лариса підскочила. Перед нею стояла прибиральниця тьотя Марія з шваброю в одній руці і зневажливою чашкою кави в іншій.

— Шосту годину спите за монітором, як не в себе. Знову оті ваші книжки? — пирхнула жінка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍