Джо Кейдж - Фігури на стіні, Джо Кейдж

Сонце зникло за горизонтом, але небо все ще сяяло мільйонами вогнів, що струменіли з вікон десятків, а може, й сотень тисяч будинків.
На одній із вивісок тремтіла напис: «Made in U.S.A.»
Поряд висів календар — червоним кружком було обведено 12-те число,
вгорі сухо надруковано: «Грудень, 2026».

Всередині — тиша.
Ніби разом із ніччю на землю опустилося мовчання, натягнуте на невидимих нитках.
Із старого радіо, як луна чийогось життя, лунала забута пісня.
Але слухач, застиглий біля стіни при вході, не чув її.
Рука піднята в привітанні — ніби привітний автомат,
а поряд — ще одна постать, звернена до нього, застигла в попелястому дотику.

Із-за столу повільно висунулася панель.
Комп’ютер ожив, зашипів електрикою і весело оголосив у порожнечу:

— Ласкаво просимо!
У розкладі на сьогодні:
щільний сніданок — яйця, бекон, червоний соус, два шматки білого хліба й один огірок.
Потім — ранкові процедури (залишимо їх вашою таємницею), двадцять хвилин!
Далі — легке тренування та чотиригодинна робота над дизайном для фірми «NoneSvakling», яку ви вже прострочили… на п’ятдесят п’ять днів!

Машина тараторила в нікуди, усе ще сподіваючись почути бодай один відгук.
Хоч би миготіння курсора. Хоч би рядок команд.
Але у відповідь — лише мертва тиша.

Жалюзі з брязкотом піднялися.
За вікном — безжиттєва пустеля.
Світ до самого горизонту вкрито тонким шаром попелу.
З попелястої каші де-не-де визирали голі камені —
самотні, як остання думка, що застигла в свідомості мертвого.
Вони залишаться тут і завтра.
І через рік.
І навіть через пів століття.

Руки, що могли б підняти камінь і кинути в море,
стали порохом.
Зникли,
ніби їх ніколи й не було.

Пісня в радіо урвалася.
На мить — пожвавлення. Сміх. Овації. Гул натовпу.
І здається, що в домі знову хтось є.

Але — ні.
Радіо замовкає.
І цим остаточно гасить останню іскру радості.
Будинок знову наповнюється лише тінню тепла. Ілюзією життя.

Залишилися тільки стіни.
І попелясті фігури — акуратні, вічні.

Кінець