Сейрош Покровська - Гіркувата шкірка дитинства, Сейрош Покровська

Коли я була маленька, світ здавався мені безмежно таємничим. Я відчувала, що навколо є якісь невидимі нитки, які з’єднують людей і речі, але їх важко було помітити. У ці миті я починала знаходити відповіді на свої питання у простих речах — у природі, у її звуках і запахах. Я здогадувалася, що відчути сенс у маленьких деталях — це не просто дитяча гра, а спосіб бути частиною чогось більшого, відчувати своє місце у світі. Зелені оболонки горіхів, якими я мазала рани, не були просто засобом для лікування. Вони стали для мене чимось більш глибоким — символом того, як ми, люди, прагнемо знайти відповідь на кожну проблему, навіть у найменших речах. Мені здавалося, що кожен пошук — це пошук сили, яку можна знайти в самому собі та навколишньому світі. Йод у зеленій шкірці, який, як я думала, загоює рани, був для мене метафорою внутрішньої сили, яка може вилікувати не лише тіло, а й душу.

Це дитяче прагнення до самодопомоги згодом стало моєю стратегією в житті. Відчуття того, що я можу самостійно вирішувати проблеми, які здаються нерозв’язними, стало основою моєї психологічної стійкості. Я навчилася не чекати допомоги від інших, а шукати відповідь у собі, у своїх власних силах. Це не завжди легко, але я розуміла, що справжнє лікування, справжнє зцілення починається з внутрішнього сприйняття і розуміння себе.

М’ята, яку я завжди носила у кармані, була для мене чимось більше, ніж просто способом заспокоїти шлунок. Вона стала символом мого внутрішнього спокою, моїм нагадуванням, що навіть у найскладніші моменти життя є речі, які можна тримати близько, щоб знайти баланс. Це було моє маленьке зв’язування зі світом, маленький спосіб знаходити гармонію у внутрішніх бурях. З роками я почала усвідомлювати, що ці дитячі практики не просто були моїми ексцентричними звичками, а способом життя, філософією, яку я несла з собою. Я шукала зміст у кожному моменті, кожній дрібниці, навіть якщо інші не могли зрозуміти моїх методів. Це був не просто пошук лікування для тіла, але й глибший процес самопізнання, в якому я намагалася знайти себе, своє місце у цьому світі.

Мої дитячі звички, які виглядали як магічні ритуали, насправді стали основою моїх поглядів на життя: що б не сталося, треба вміти знаходити сили в найпростішому, в природі, в собі. Я зрозуміла, що справжня сила не в тому, щоб покладатися на зовнішні обставини чи допомогу, а в тому, щоб знаходити підтримку у самому собі, у своїй здатності діяти, не чекаючи чудес.
Коли я ставала старшою, я все більше усвідомлювала, як важливо мати можливість обертатися до себе, шукати відповіді в своїх відчуттях, у своїй внутрішній силі. Мої дитячі практики не зникли, вони лише стали частиною того, як я підходила до життя, як я зростала в цьому світі, де так багато невизначеності і змін. Я часто поверталася до своїх маленьких ритуалів — чаю з гілочок вишні, м’яти у кармані, горіхів як перекусу — не тільки для того, щоб знайти полегшення або втамувати голод, але й для того, щоб знайти відчуття стабільності, яке так часто здавалося мені недосяжним у великому світі. Ці прості звички стали моїм способом зберігати внутрішній баланс. Вони допомагали мені відновлювати сили, але також нагадували про те, що справжнє здоров’я, справжня гармонія — це не лише відсутність хвороб чи фізичних травм, а й здатність відчувати себе цілісною особистістю, бути в гармонії з собою, навіть коли зовнішній світ непередбачуваний і часом руйнівний.

Я почала розуміти, що мої дитячі методи — це більше, ніж просто пошук фізичного лікування. Вони були спробою віднайти внутрішню рівновагу, своєрідним «лікуванням душі», коли здавалося, що навколо все тріщить по швах. Вишневі гілочки, м’ята, навіть зелені оболонки горіхів стали символами моєї здатності слухати себе, розуміти свої потреби та шукати способи задоволення цих потреб через прості, але глибокі практики. Це прагнення до самодостатності не завжди було простим. Бувало, що я відчувала себе розгубленою, коли життя ставало надто важким, а відповідей на мої запитання не було. Але я завжди поверталася до цих простих методів. І навіть коли я не могла знайти конкретне вирішення проблеми, це нагадування про зв’язок з природою і самою собою допомагало мені зберегти внутрішній спокій. Я навчилася довіряти своїм відчуттям, навіть коли інші не розуміли мого підходу. Я вже не шукала «правильних» відповідей, я шукала себе. 
Тепер, коли я дивлюсь назад на своє дитинство, я розумію, що ці маленькі практики стали основою для більш глибокого процесу самопізнання і самоусвідомлення. Ті перші кроки, коли я мазала рани зеленими оболонками горіхів, коли жувала м’яту з карману, шукала вишневі гілочки для чаю, стали символами моєї постійної боротьби за гармонію в собі. Вони показували, як важливо вміти знаходити силу в простих речах, навіть коли ти відчуваєш себе вразливим і беззахисним.

Це стало для мене основним принципом життя: не треба шукати зовнішніх рятівників або готових рішень. Ти — сама собі рятівник. 
І навіть якщо цей процес складний і нелінійний, якщо ти не завжди отримуєш те, що хочеш, це не означає, що ти не вірно рухаєшся. Просто потрібно шукати відповіді не тільки в світі навколо, а й у собі, у своїх діях, у своїх почуттях і в тих маленьких знаках, які життя дає тобі кожного дня.

Кінець