Кіті Лав - Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав

Рятуючи кошеня, я сама ледь не потрапила під машину. Водій накричав на мене, а потім змилувався, забрав до себе мене і кошеня. Я не мала нічого. Він влаштував мене на роботу, дозволив пожити у нього. Він ставився до мене привітно і з часом я відчула, що закохалась. Мої почуття сильні, та чи витримають вони усі перешкоди, які підготувала нам доля?

1. Врятоване кошеня

Я вибігла на дорогу, навіть не встигнувши подумати. Маленьке кошеня, перелякане й змерзле, заціпеніло прямо посеред траси. Його тремтяче тільце здавалося ще меншим перед світлом фар, що невблаганно наближалися.

Гальма заверещали, асфальт ковзнув під ногами, а серце підскочило до горла. Я нахилилася, вхопила пухнасту грудочку й різко відстрибнула назад. Вітер від машини гарячим подихом обпік щоки, але… удару не було.

Стою, важко дихаючи, кошеня дряпається в руках, а з машини, що зупинилася за кілька сантиметрів від мене, вибігає водій.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — гримить на мене, але в його голосі більше паніки, ніж злості. — Ти могла загинути!

Я не відповідаю, лише опускаю погляд на врятоване створіння, яке жалібно пищить і тулиться до мене.

— Але ж воно теж могло, — шепочу.

Водій видихає й проводить рукою по волоссю, наче намагається заспокоїтися. Потім дивиться на мене вже інакше – ніби на когось, кого хочеться зрозуміти, а не лаяти.

— І що тепер?

Я міцніше стискаю кошеня в долонях.

— Тепер в мене є кошеня.

Він ще кілька секунд мовчки дивився на мене, ніби зважуючи щось у думках. Потім зітхнув і, не кажучи ні слова, простягнув руку.

— Сідай у машину.

— Що? — здивовано підводжу голову.

— Ти тремтиш, а кошеня ще більше, — кивком вказує на маленьку грудочку в моїх руках. — Поїхали.

Я вагаюся, але розумію: стояти тут серед ночі – не варіант. До того ж, ноги досі підкошуються від адреналіну. Обережно сідаю на пасажирське сидіння, притискаючи кошеня до грудей. Воно тихенько муркотить, ніби теж відчуває полегшення.

Чоловік обходить машину, сідає за кермо й заводить двигун. Всередині тепло, пахне шкірою салону та слабким ароматом кави.

— Куди тебе відвезти?

Я розгублено стискаю плечима.

— Насправді, я ще не думала…

Він ковзає по мені поглядом, а потім легко знизує плечима.

— Гаразд. Спочатку в ветклініку, а потім вирішимо.

Авто плавно рушає з місця. Я кидаю на нього швидкий погляд, намагаючись зрозуміти, чому він так реагує. Гнів у його очах змінився на щось інше – майже ніжність, приховану за маскою суворості.

— Дякую, — тихо кажу я.

Він не відповідає, але куточки його губ смикаються в ледь помітній усмішці.

— Ти звідси? — запитує він, поглядом оцінюючи мене та мою легку куртку, не зовсім пасуючу до прохолодного вечора.

Я зітхаю, трохи сильніше притискаючи до себе кошеня, яке вже задоволено муркоче.

— Насправді… ні. Я не місцева.

— І де ти живеш? — у голосі не стільки цікавість, скільки стримана серйозність.

Я опускаю погляд.

— Ніде.

Він різко переводить на мене очі, і в салоні на мить западає тиша.

— Що значить «ніде»?

— Це довга історія, — зітхаю, відчуваючи, як починає пекти сором. — Я приїхала кілька днів тому. Знайшла тимчасову кімнату через оголошення, але сьогодні дізналася, що її вже віддали комусь іншому. Грошей не так багато, щоб одразу зняти щось пристойне…

Він мовчить, погляд спрямований на дорогу, але пальці міцніше стискають кермо.

— І ти що, збиралася просто блукати містом?

— Не знаю, — нервово сміюся. — Може, спробувала б знайти ще якийсь варіант, або ж…

— Або ж ночувати на вулиці? — ріже він, змушуючи мене відчути ще більшу безпорадність.

Я замовкаю.

Довга пауза. Потім він тяжко зітхає і, не відводячи погляду від дороги, каже:

— Гаразд. Сьогодні переночуєш у мене. А завтра щось придумаємо.

Я різко підводжу голову.

— Що?

— Ти чула, — спокійно відповідає він. — Не збираюся залишати тебе на вулиці. І тим більше цього малого.

Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, чи просто співчуття.

— Ти ж мене зовсім не знаєш…

— Але вже знаю, що ти ладна ризикувати життям заради кошеняти. І, здається, тобі зараз потрібна допомога.

У грудях щось стискається. Я відчуваю, як на очі накочуються сльози — від полегшення, від вдячності.

— Дякую, — шепочу.

Він лише мовчки киває, а я вперше за цей день почуваюся в безпеці.

Він мовчить кілька хвилин, уважно стежачи за дорогою, а потім, майже буденно, запитує:

— То як тебе звати?

Я здивовано піднімаю голову.

— Настя.

— Гарне ім’я, — киває він, не відриваючи погляду від траси. — Я Олег.

— Приємно познайомитися… — мимоволі усміхаюся, хоча ситуація, в якій ми познайомилися, зовсім не звичайна.

— Ну, знайомство вийшло нестандартним, — він криво посміхається. — Не кожного дня дівчата вистрибують перед моєю машиною заради кошеняти.

Я знічено сміюся й опускаю погляд на маленьку грудочку в своїх руках.

— А він того вартий.

— Впевнений, що так, — Олег киває і трохи стишує швидкість.

Кілька секунд ми просто мовчимо.

— То що ти робитимеш далі, Настю? — нарешті запитує він.

Я знизу вгору дивлюся на нього й знизую плечима.

— Поки не знаю… Але сьогодні, здається, у мене з’явився шанс не зустрічати ніч на вулиці.

Він поглядає на мене з усмішкою, і мені здається, що ця зустріч змінить більше, ніж просто мій вечір.

Олег заглушує двигун перед невеликою, але охайною ветеринарною клінікою. За великим скляним вікном видно рецепцію, а за стійкою – молоду дівчину у білому халаті.

— Приїхали, — каже він, вимикаючи фари.

Я щільніше загортаю кошеня в свою кофту й виходжу з машини. Олег мовчки підходить і відчиняє переді мною двері клініки.

— Доброго вечора, — вітається він, і адміністраторка одразу піднімає голову.

— Доброго, — усміхається вона. — Вам на прийом?

— Так, знайшли кошеня на дорозі, — пояснюю, притискаючи малюка до грудей.

Дівчина киває, поглядаючи на пухнасту грудочку в моїх руках.

— Зачекайте хвилинку, зараз покличу лікаря.

Ми з Олегом опускаємося на диван у кутку приймальні. Кошеня майже не рухається, лише ледь чутно муркоче. Я хвилююся, але Олег торкається мого плеча.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍