Андрій Гаврилюк - Далека блакить, Андрій Гаврилюк

Андрій Гаврилюк 

Далека блакить 
Іван пам'ятав як у дитинстві він ходив з батьками в поле і бачив далекі сині гори. Влітку вони були такі ясно- блакитні, що майже зливалися з небом. Він думав що як залізти на найвищу гору то дістанешся самого раю. Якось у полі знявся вихор - якась страшна незвідана сила закрутила сухі бур'яни. Тато сказав що то смерч , а Іванкові почулося "смерть" і він дуже злякався. У той рік поховали бабусю. 
На жаль йому не вдалося потрапити на один з цих нових японських поїздів. Отож їхав що старому купе - з пошарпаними коричневими ліжками, смугастими матрацами і зімнутою шторкою на вікні яка здається ото от відвалиться. Та й пригадував собі рідне село - з дерев'яною церквою, іржавим трактором, коровами, кіньми та безкраїми полями з пшеницею, бульбою і соняхами. Двері відчинилися - високий молодик тягнув за собою велику пурпурову валізу, не відриваючи погляду від смартфона. Іван зрадів - упізнав колишнього одногрупника.  
- Здоров, ботанік!  
Чоловік відірвався від екрану і посміхнувся. 
- Ваня, ти? - промовив він тиснути руку. 
-Я,я - радісно відповів Іван. 
- Ну ти й розкабанів! Скільки років минуло? 
- Не знаю, я не ходив на зустрічі випускників. 
- Я теж. 
Молодик присів і поклав поруч з собою валізу. 
- Куди їдеш? - запитав Іван  
- В Київ. А ти? 
- Додому. А що робиш в Києві? 
- Працюю. В антропоїднику. 
- Ого. І багато у вас мавп? 
- Було три шимпанзе. Чарльз, Люсі і Кучма. 
- Кучма? - усміхнувся Іван. 
- Начальник каже, що він схожий на молодого Кучму. Дивись. 
Показав фото на смартфоні. Мавпа з хитрою мордою. 
- А чому було? 
- Люсі померла. Вони з Чарльзом були парою. Я думав він теж помре від горя. Але він вижив. 
До купе зазирнула провідниця. Запропонувала чай. Чоловіки відмовилися. 
- Симпатична . Тобі би підійшла.- сказав блондин і дістав з валізи пляшку. 
- Сьогодні відпочиваємо утрьох. Я, ти і Джек Деніелз.  
Іван ностальгічно посміхнувся і дістав пластикові стаканчики. Вони перехилили їх і закусили бутербродами. 
- А ти де пропадаєш?  
- В Польщі, в "Бедрьонці" робив. Потім у німців... 
Вони трохи помовчали , а потім налили знову. 
- Ти ж наче не пив.  
- Пив, але мало. А як там наші? Ти з кимось спілкуєшся? 
- Та як з ким. Роз'їхалися. Аню недавно бачив. Вона заміж вийшла за якогось хіпстера. 
- Як у пісні. Незабаром прийде осінь і ми всі розбіжимося по русифікованих містах. 
У Івана з Анею був наче якись роман. Він закохався в неї, але тоді він у всіх закохувався. Веселе щире дівчисько з ластовинням і муркотливим голосом. Вони гуляли кілька разів разом а потім все скінчилося. У неї був День Народження. Дівчина винаймала квартиру і студенти гульбанили допізна. Коли всі нарешті розійшлися, він лишився щоб допомогти їй прибрати. Вони збирали звідусіль одноразовий посуд, пляшки, пакети від чипсів, коробки з під піци. Вона гиготіла, жартувала і спотикалася - як і всі дівчата напідпитку. Було так затишно - хотілося щоб цей вечір ніколи не закінчувався. Усі запахи - випивки, парфумів, її тіла - злилися в одну ранку солодку масу. Він притис дівчину до себе і почав жадібно цілувати. Похапцем намагався розстібнути їх кофтинку і відірвав кілька гудзиків. А потім зупинився - вона носила маленький хрестик. Він відчув приступ нудоти - перепив. Побіг у ванну. Не звик до спиртного. Дівчина пішла за ним у ванну. Іван сказав, що йому зле і що він не буде з нею цього робити бо ходить до церкви. Сказав що вірить що треба чекати справжнє кохання чи щось таке. Вона обізвала його імпотентом і вигнала. Біля під'їзду курили підлітки. Він попросив у них цигарку. Затягнувся, скривився і викинув - дешева і смердюча. Підлітки розмовляли про секс. "Вона могла би бути твоя. Якщо ви б переспали, вона би в тебе закохалася" - промовив його внутрішній голос. "Ні" - заперечив йому Іван. "Ну звісно, ти хочеш бути правильним, хочеш щоб все було як в кіно, дурню". Наступного дня Аня сказала , що між ними нема почуттів, що вони просто гуляли. А потім він дізнався, що вона знайшла іншого. 
- А ти ще не женився? - спитав Іван у попутника. 
- Нащо мені дружина? - хмикнув той.  - Я маю ігровий леп-топ і мультиварку.  
- А діти? Ти не хочеш мати дітей? 
- На планеті живе вісім мільярдів людей. Ще одна дитина - це ще одна зайва порція вуглекислого газу в атмосфері, ще один зрубаний гектар амазонського лісу, новий Макдональдс. 
Іван задумався. Коньяк ще пік його всередині. Він глянув у вікно, зітхнув і почав історію. 
- У нас у місті був такий випадок. Якась циганка кинула своє немовля в підвалі багатоповерхівки. Недалеко від того будинку де я тоді жив. Зимою. Мороз був сильний. Потім якась бабуся її знайшла, почула плач чи що. Мама тоді розкаялася і забрала дитину назад. 
- І що? 
- Та я подумав. Коли та жінка лишила свою дитину в підвалі, то  не могла не знати, що вона швидко замерзне. А коли ця дитина виросте, що вона відчує коли дізнається цю історію? 
- Вона не дізнається. Їй ніхто не розкаже або всі забудуть. 
- Я читав, що це одне з найбільших одкровень в житті. Зрозуміти що твої батьки не ідеальні. 
- Теж мені одкровення - знову хмикнув блондин. - Мій батя бухає по чорному, я завжди знав що він не ідеальний. Нема ніяких дорослих які знають що робити і все роблять правильно. Дорослі це ті ж самі діти тільки з боргами і перегаром. 
Він зробив паузу і додав: 
- І ще з венеричними інфекціями. 
- Ти все ще агностик ? - запитав Іван. 
Блондин кивнув. 
- Ніхто не знає навіщо ми існуємо. І не може знати. Ми всі лише порошинки які тішаться ілюзією своєї значимості. 
- Не надто радісний світогляд. - зауважив Іван. 
- Це чесний світогляд. Нема доказів, що хоча б одна з релігій правильна. Зате є хороші наукові теорії - великий вибух, абіогенез, еволюція. 
- А тонко вивірений всесвіт? Мікросвіт влаштований так щоб розумне життя було можливим. 
- Маячня. Всесвіт не пристосований до життя, тим більше розумного. Кинути тебе в відкритий космос - помреш, у пустелю - помреш, в Антарктиду - помреш, в зорю помреш, в газовий гігант - помреш, на Марсі - помреш. Як писав Докінз  у всесвіті нема ні добра, ні зла , ні мети, ні задуму, нічого окрім сліпої, безжальної байдужості. 
- Я боюся таке читати. 
- Чому? 
- Страшно що як повірю в це то і в моєму серці не лишиться нічого окрім сліпої і безжальної байдужості. Навіщо тоді жити? 
- Життя це хімічний процес здатний до дарвінівської еволюції. Кожен організм прагне поширити свої гени в просторі і часі. 
- І все? 
- А хіба цього мало?  
Іван мовчав. Він думав про ті дні коли сумнівався в Бозі і коли його віра поволі зростала всередині.  
- Я в Польщі зустрів одного монаха - промовив він захмелілим хриплим голосом. - В його монастирі роблять пиво. Такий як на пляшці - пузатий, шнурком підперезаний. Ми їздили до нього в Німеччину. Там такі полонини як в Карпатах. І дуже тихо так, спокійно. Він казав мені, що тиша це Бог. 
- Якщо чесно - сказав блондин - ти мені завжди трохи подобався. Ти хочеш бути ідеальним, але не як ті перфекціоністи у яких вилизана квартира і бедлам в голові. Ти хочеш бути ідеальним зсередини. Хоча так і не буває. 
- Не буває...ні ..- пробурмотів Іван. Його хилило в сон. Чоловік сперся на стінку вагона і задрімав. Йому снилися пшеничні поля і далекі сині гори... 
 

Кінець