Андре Буко - Арахна (Αράχνη), Андре Буко

Темрява розчинялася повільно. Спочатку прийшли звуки: приглушене гудіння, легкий тріск електроніки, далекі відлуння кроків. Потім – відчуття: важкість у тілі, холодний метал під долонями. Я розплющив очі.

Загроза.

Темрява розчинялася повільно. Спочатку прийшли звуки: приглушене гудіння, легкий тріск електроніки, далекі відлуння кроків. Потім – відчуття: важкість у тілі, холодний метал під долонями.

Я розплющив очі.

Переді мною висіла панель управління, м’яко мерехтіла синім світлом. Я спробував згадати, де я, але в голові панував хаос. Чорт, що сталося?

— Стан: стабілізація завершена. Свідомість – 86%. Пульс у нормі.

Голос лунав із динаміків. Спокійний, але не зовсім беземоційний. Я дивився в екран:

Система „Арахна-9“ активована. Протокол екстреного пробудження.

Протокол пробудження? Я не пам’ятав, щоб засинав.

Раптом монітор мигнув і вивів новий рядок:

Попередження: на борту незареєстроване джерело енергії. Джерело наближається.

Я відчув, як щось холодне пробігло спиною.

Щось було тут. Зі мною.

Я стиснув зуби, змусив себе підвестися. На стіні блищала зброя – стандартний плазмовий пістолет. Я схопив його, перехопив зручніше.

І тут світло згасло.

Від темряви мене відділяли лише бліді контури аварійного освітлення.

А в коридорі щось повільно насувалося.

Я завмер.

Темрява не була повною — аварійне освітлення лишило кілька тонких ліній світла на стінах. Але цього вистачило, щоб побачити… рух.

Десь попереду, за поворотом, щось прослизнуло крізь миготливе світло.

Тихий звук. Ніби метал шкребонув об метал.

Я повільно ковзнув уздовж стіни, стискаючи плазмовий пістолет. Рука була напружена, але я знав: якщо це щось небезпечне, вагатися не можна.

— „Арахно“, що в секторі? — прошепотів я.

Жодної відповіді.

Чорт.

Я зробив ще один крок. Здавалося, повітря стало густішим.

І тут — удар.

Щось вгатило в обшивку десь зовсім поруч. Я різко відскочив, піднявши пістолет, але нічого не побачив.

Що б це не було — воно рухалося швидко.

Панель над моєю головою блиснула червоним:

ПОПЕРЕДЖЕННЯ: НЕЗАРЕЄСТРОВАНИЙ ОБ’ЄКТ НАБЛИЖАЄТЬСЯ

Я не встиг зреагувати, як почув ще один звук. Тепер уже ззаду.

Повертатися було пізно.

Щось зачепило мене за плече, я кинувся вперед, перекотився по підлозі, навмання вистріливши в темряву.

Блакитний заряд освітив коридор на мить.

І я побачив це.

Висока, неприродно тонка постать, схилена над мною. Її тіло немов не мало чітких меж — воно тремтіло, змінювалося, ніби хвилюючись у просторі. Очі — дві сліпучі білі точки.

Я не встиг навіть зробити вдих, як воно кинулося вперед.

Я вистрілив ще раз.

І все поглинула темрява.

Я не відчував свого тіла. Тільки важкість у грудях і далекий, ледве чутний гул.

Живий?

Перед очима спалахнули уривчасті образи: я падаю, постріл, білі очі. Потім — ніщо.

Я намагався повернутися, але не міг. Немов усі м’язи оніміли.

— „Арахно“… — я прошепотів.

Жодної відповіді.

Замість цього перед очима спалахнули рядки:

СТАН: ТИМЧАСОВИЙ ВІДКЛЮЧЕНИЙ ДИСТАНЦІЙНИЙ КАНАЛ
АНАЛІЗ ПОШКОДЖЕНЬ: НЕЗНАЧНІ. ОРГАНІЧНИЙ СТАНБАЙ.
ЗОВНІШНЄ ВПЛИВАННЯ ВИЯВЛЕНО.

Зовнішнє впливання? Що за…

Я різко вдихнув, коли відчуття повернулося. Крижана хвиля пробігла тілом — я раптово відчув свої руки, ноги, холодний метал під собою.

Я не знав, скільки часу минуло. Секунди? Хвилини?

Ледь піднявшись, я помітив: коридор був пустий. Світло ще миготіло, але воно стало тьмянішим, ніби корабель сам намагався приховати свою присутність.

Що це була за істота? І чому вона мене не вбила?

Я звівся на ноги, стискаючи плазмовий пістолет. Глибокий вдих. Видих.

Попереду, за наступним поворотом, щось блищало.

Я повільно пішов уперед.

Це була сфера.

Металева, завбільшки з людський кулак, вона плавала у повітрі, ледь обертаючись навколо своєї осі. Виглядала… дивно знайомою.

Я простягнув руку, але щось всередині підказало: не чіпай.

І тут сфера здригнулася.

Вона ривком повернулася до мене, її поверхня почала пульсувати.

Я зробив крок назад, піднявши зброю.

І в той же момент у моїй голові пролунав голос.

— Ти запізнився.

Світло вибухнуло.

Світло розширилося, затопило простір. Я заплющив очі, інстинктивно піднявши руку, але воно не сліпило — воно проходило крізь мене, ніби не було фізичним.

Коли я відкрив очі, сфера зависла прямо переді мною. Її гладка поверхня спотворювала простір навколо, ніби заломлювала світло.

Голос у голові повторився, цього разу чіткіше:

— Ти запізнився.

— Хто ти? — запитав я вголос.

Сфера не відповідала, але я відчув, як всередині щось змінюється. Потім вона знову заговорила.

— Час майже вичерпано. Він уже тут.

Що за нісенітниця?

Я зробив крок назад, тримаючи пістолет напоготові.

— Про кого ти говориш?

Сфера раптом здригнулася, її поверхня пішла хвилями.

І тоді я почув це.

Десь у глибині коридору — важкі, рівномірні кроки.

Мені не треба було нічого пояснювати.

Я знав, що щось йде за мною.

— Арахно, екстрений протокол! — рикнув я. — Відкрий шлюзи на евакуаційний модуль!

Жодної відповіді.

Я не став чекати. Розвернувся і побіг.

Сфера залишалася позаду, але її голос усе ще звучав у моїй голові:

— Його не зупинити. Біжи.

Я побіг швидше.

Коридори змінювалися, миготливе світло змушувало тіні смикатися, як живі істоти. Дихання збилося, але я не зупинявся.

Позаду кроки ставали важчими.

Вони наближалися.

Попереду з’явився шлюз. Майже там!

Я натиснув кнопку панелі, але двері лишалися закритими.

— Ну ж бо, ну ж бо!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍