Андре Буко - Ключ до майбутнього., Андре Буко

У майбутньому людство втрачає контроль над власним життям – корпорації правлять світом, поневолюючи свідомість через нейрочіпи. Потрапивши в цей світ, Ден за допомогою команди науковців відкриває альтернативу – симбіонта, живий організм, що дарує силу. Проте відповідь може критися ще глибше: вони знаходить сліди надмогутніх теріанців, які зникли, так і не скориставшись подібною можливістю. Чому ця раса загинула? І чи не повторить людство їхню долю? Щоб змінити майбутнє, Ден та команда повинні розкрити таємниці минулого й кинути виклик корпораціям, які бояться втратити владу. Але чи готовий Ден стати тим, хто відкриє двері у нову еру?

Пролог

Ми приїхали сюди напередодні, коли сонце вже сховалось за горизонт, розфарбовуючи небо в рожево-золотаві відтінки. Гори, як сторожі минулого, височіли навколо нас, їхні вершини дихали прохолодою, а внизу, немов дзеркало, простяглося озеро. Вода була гладкою, мов скло, і відбивала небо так, що здавалося, ніби можна ступити на її поверхню і піти геть у далечінь.

 

Наша компанія зупинилися в невеликому будиночку біля берега, оточеному густими соснами. У повітрі висіла дивна суміш аромату хвої, свіжої води й чогось невловимо давнього, як запах старих книг.

 

— Завтра буде ідеальна погода для купання, — сказав Микита, витягуючи з багажника наші рюкзаки.

 

Ми піднялися на терасу, кинули речі й майже одразу влаштували імпровізовану вечерю з канапок та пива. Свіже повітря й тиша навколо змушували забути про міську метушню, і вже за годину всі розійшлися по кімнатах, натхненні обіцянкою завтрашнього дня.

 

***

 

Наступного ранку я вийшов на берег озера. Сонце заливало все навколо м'яким теплом, небо було безхмарним, а вода — привабливо прохолодною. Макс і Віка вже купалися в озері, а я стояв на березі, насолоджуючись спокоєм цієї миті.

 

— Ей, Ден! — гукнула мене Настя, сидячи на карематі біля берега. — Ще трохи, і я засумніваюся, що ти колишній чемпіон по стрибках воду, боїшся? Давай!

 

Я посміхнувся, відкинув футболку і, розбігшись, стрибнув у воду. Вода була прохолодною, та приємною. Коли винирнув, то відчув, як сонячні промені гріють обличчя. Я перевернувся на спину, і поплив у бік середини озера, де вода здавалася прохолоднішою.

 

Плавати в цьому озері було дивно. Воно було настільки чистим, що я бачив дно навіть тут, посередині. Підводні рослини колихалися в такт хвилям, створюючи ілюзію якогось загадкового танцю. А ще мені здалося що на дні виблискують силуети риб.

 

Тоді я вирішив пірнути. Зробив глибокий вдих і занурився. На глибині стало тихо, звук плеску води зник, і залишився лише монотоний гул, що доносився звідкись із глибини. Спершу я подумав, що це тиск у вухах від занурення, але гул посилювався. Я спробував піднятися, але відчув, як мене тягне вниз. І хоча поверхня води залишалася спокійною, щось, що нагадувало вир, затягувало в безодню. Сили почали залишати мене, і, перш ніж я втратив свідомість, мене поглинула темрява.

 

***

 

Я виринув із води, роздираючи поверхню руками. Серце шалено гупало, а в легенях не вистачало повітря. Дивно, але вода була теплою, як літнє озеро після цілого дня під сонцем.

 

Було темно. Настільки темно, що я не відразу зрозумів, що саме змінилося. Озеро здавалося тим самим, але небо… Я подивився вгору і застиг. Там, серед зірок, висіли два місяці. Один із них був наполовину зруйнований, немов у нього влучила якась неймовірна сила. Другий був меньшим та ідеально круглим, але його світло здавалося холодним і мертвим, неначе це був не природний супутник, а щось створене людськими руками.

 

Я доплив до берега, важко дихаючи. Ноги торкнулися камянистого дна, і я ледве вибрався на сушу і впав. Озирнувся, сподіваючись побачити наших, але нікого не було. Тільки темний силует лісу стояв попереду, а все інше — мовчало.

 

— Що за трясця? — прошепотів я, але відповіді не було.

 

Я зрозумів: щось змінилося. І це місце, цей час — точно не той, де я був кілька хвилин тому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍