Єва Єндрик - Бог Війни, Єва Єндрик

- І все ж таки, людина без віри – ніщо! Істота без орієнтирів, загубленець.

Капелан дмухав у металевого кухля, чи то охолоджуючи окріп, чи то змушуючи дрібні кавалки Іван-чаю, що поспливав нагору, розступитися перш ніж відсьорбнути.

- Ну, я так точно не думаю. Я мислю, отже я існую. Я не ніщо, я свідома людина, яка просто не потребує координування від якогось невидимого... бога. Якось вже сам розберуся, що таке добре, а що – погано. – Приязно усміхнувся ЖЕКА, зовсім не ображаючись на слова панотця.

Він узагалі, не мав звички ображатися, чи сприймати будь-що на власний рахунок. «На кожен аргумент є контраргумент, або куля» - казав він, коли дискусії заходили у глухий кут.

Капелана, а за сумісництвом і медика Василя Крижанюка ЖЕКА поважав як людину помірковану і здатну підібрати потрібні слова у потрібну мить. Він вважав, що добрий психолог може бути зодягнений не лише у м’якого светра, але й у рясу священника, чи фартух продавчині в сільському магазині. Тож, залюбки чаював за цікавою бесідою з Василем кожного разу, як випадала можливість.

- На війні немає невіруючих. Кожен у щось вірить. Хтось у карму, хтось у Бога, а хтось у те, що його бережуть предки, – вів далі капелан, - Та лише християнство, з поміж всього того, дає чіткі відповіді на більшість запитань. Лише віра у щось, що більше і далі за матеріальне, надає сенсу всім діянням і що найголовніше на війні – надає сенс смерті. Як помирає воїн? Як набір органів і тканин, чи як істота, наділена безсмертною душею, що навіть після смерті тіла має своє продовження? Я щиро співчуваю усім тим, хто гине на війні у темряві невіри. Я молюся за їхні душі, щоб Господь зарахував їм їхню звитягу і прийняв у царстві своєму. Я молюся за їхнє безсмертя. Бо сказано, що «кожен матиме по вірі його». І я тут, аби укріпити віру віруючих і посіяти зернятко віри у тих, хто сумнівається. Бо дано буде по вірі, розумієш? Віра – вирішальна річ тут, де ми є. Подумай над тим, у що віриш ти, Юрчику, і чи ця віра дає тобі все, що тобі треба.

У що він вірить? В еволюцію? В те, що один із його предків вдивлявся колись у таку ж як ця, яку бачив він зараз, туманну далечінь, суплячи нависаючі над очицями надбровні дуги у прагненні роздивитись хижака між дерев, по яких цей предок стрибав, чіпляючись довгими волохатими руками? У вервечку випадковостей і фантастичних збігів, що стали причиною зародження життя у первісному світовому океані? У прибульців, що колонізували планету, заселивши її атлантами і спорядивши їх знаннями, нині навіки втраченими? Юрій, з позивним ЖЕКА, що його отримав через роботу клерка у ЖКП «Сонячне» міста Рівне, не мав чітких відповідей на це головне на думку капелана питання. Та він обов’язково придумає, що відповісти Василю наступного разу. Він мусить у щось вірити. Що ж це має бути?

Він перебирав у голові усі відомі йому «забобони» своїх товаришів по зброї. Знав ЖЕКА кількох християн-протестантів, що не соромилися визнавати себе людьми віруючими і котрих можна було час від часу застати за молитвою. Та він змалку чув стільки критики у бік християнства, що не дуже симпатизував йому. Всі ці геноцидні війни старого завіту і скандали зі священниками... Зустрічав одного сповідника ісламу, що здійснював намаз прямо в окопі. Та проте іслам йому не подобався через ряд хрінових асоціацій з бача-базі Афганістану і неповнолітніми наложницями пророка, про яких якось трапилося читати.

От кого можна було зустріти тут часто, то це хлопців, що балакали про Вальгалу й Одіна. На усіх видимих частинах тіл у них рясніли татухи з рунічними символами, а на шевронах красувалися то вовки одіна то ворони одіна, то ще якась нордично-міфологічна фігня. Звісно ж, ніхто з них не молився Тору чи Одіну і все це було не більше, аніж модою на все скандинавське, породженою серіалом про вікінгів.

Василь каже, що великі потрясіння, до яких без сумніву належить війна, змушують людину звертатися до одвічного і прагнути вірити у щось більше, аніж тлінне тіло, котрого може не стати будь-якої миті. Юрій же більше схилявся у висновках до того, що війна як ніщо інше прививає людині цинізм і не релігійне, а скорше іронічно-філософське ставлення до життя.

Він погасив недопалок об закопчену стінку металевої бочки, що служила утилізатором паперових відходів, запустив його у темні глибини, де той глухо дзенькнув вдаряючись об дно, і усміхнувся. «Я буду вірити у Бога Війни» - подумав він. «Ми ж на війні. Ми мусимо у щось вірити. У що ж іще, як не у Нього, у того, чий дух вчувався у небесах над териконами і випаленими дощенту містами, у вигорілих лісосмугах і місячних пейзажах поцяткованих артою полів? Його громовитий сміх звучав вибухами і пострілами. І кров, що лилася ріками останні півтора роки, вся була пролитою на знак його міці і слави».

З моменту того осяяння минуло вісім місяців, і спочатку жартома та іронічно, а згодом, натхненно і урочисто, ЖЕКА присвячував кожну свою ціль Богові Війни. «Це жертва тобі, Боже Війни. Будь зі мною, коли буде треба.» - шепотів він, мружачи ліве око і тиснучи на курок своєї Ганнусі.

Це перетворилось у звичку, у маленький особистий ритуал, майже інтимний, але проте, обов’язковий настільки, що навіть працюючи з окопу, коли нечисленна групка заблудлих орків-розвідників замиготіла у тепловізорі, він шепотів цю мантру настільки тихо, самими губами, аби тактичні навушники Цербера не засікли цієї простенької і нехитрої його молитви.

У ті вісім місяців ЖЕКУ кидали на таку кількість операцій, що число жертв його богові визначалося сотнями. І це вселяло якийсь спокій. Людська кров – цінний ресурс, і така кількість жертв, персонально від нього, вже точно не могла лишатися непоміченою. Те, що Бог Війни існує, у прямому, чи метафоричному сенсі, ЖЕКА більше не мав жодного сумніву. Хто ж іще диригент цього незмовкаючого окестру? Хто вдихає полум’яне життя у це горнило, в якому точаться пристрасті, проживаються цілі життя, виринають, бринять і згасають вогники звитяжних імен, цього братерства, цього невимовного гарту, страху, гніву, відчаю і любові? Це мусить бути хтось достатньо лихий і з дуже специфічним почуттям гумору. Це Бог Війни. Його Бог Війни. І коли прийде час, він заступить свого адепта, такого щедрого мецената, що має так мало бажань.