Tetiana Bila - Дельфін, Tetiana Bila

Роксоляна захворіла. Їй для відновлення усіх життєвих функцій мозку, щоб пошкоджені нейрони відновилися та дали нейронні зв'язки, чим більше, тим й краще, потрібне спілкування з дельфіном. Але не справжнім. Віртуальним. Проєктованим, змодельованим. Спеціально розроблена програма моделює природне середовище та й саму свідомість дівчини розміщує у її комп'ютерній версії, - і Роксоляна теоретично повинна потрапити у світ, де з нею зустрінеться дельфін. Але виявиться, щоб за дельфіном ховається реальна людина, розробник цієї програми, який закохається у хвору дівчину. Чи одужає дівчина? Чи колись розробник зізнається, що саме він був тим самим дельфіном, у якого закохалася дівчина? Чи колись побачить дівчина свого рятувальника? Чи взагалі проєкт виявиться успішним та чи дівчина буде жити?

Дельфін

Дельфін

 

Пролог

- Невже Роксоляна не має шансів на одужання? - запитала у сльозах жінка, дивлячись на дівчину, яка лежала на лікарняному ліжку, підключена до різних пристроїв. - Її прийдеться відключити - і вона помре?

- Ні. Можна залишити її на деякий час у такому стані, але це вам дорого обійдеться. Є один експериментальний спосіб спробувати повернути вашу дочку до життя. Це - спілкування з дельфіном з нашої спеціально розробленої програми. Роксоляну, якщо ви погодитеся, підключать до програми, яка увірветься у її свідомість, там вона почне жити своїм новим життям, активізуючи усі функції свого мозку, мозок натренується, може вдасться відновити пошкоджені нейрони, мозок через програму дасть сигнал нейронам, як відновленим, так і тим, що збереглися, з'являться нові зв'язки між нейронами, - і пошкоджений мозок запрацює. На це треба час та терпіння. А ще... профінансувати наш проєкт, бо він пока у розробці, ваша дочка, якщо погодитеся, буде першою, хто випробує його, бо держава поки що не зацікавлена в нас чи лише занадто довго розподіляє свій бюджет, - і для нас ще ніхто не давав розпорядження виділити кошти. Увесь цей проєкт відбувається з власного карману. У вас не має вибору не погоджуватися, бо всі офіційно прийняті методи лікування вже безсилі. А я вам дарую хоч якусь надію. А якщо все вийде, то ми з напарником подаруємо життя вашій доньці, - пояснив чоловік у білому халаті.

- Я згодна. Можете розпочинати хоч зараз, - погодилася мати.

- Треба підписати угоду, що ми робимо усе не проти вашої волі, - чоловік дістав з кармана складені аркуші білого паперу з надрукованими текстами.

- Ви вже підготувалися до того, що я погоджуся... - здивувалася жінка.

- Авжеж, бо це на даний час єдина можливість спробувати врятувати дівчину та перевірити на живій... людині наш проєкт.

 

- Прокинься… прокинься… прокинься… Роксоляна, час прокидатися… ти занадто довго спала… Роксоля-я-на-а-а… - хтось покликав.

Темрява… повна темрява… але ось з’явилося все: зелене море, синє небо, острів вдалині… Стійте! 

- Чому море саме зелене? - з цими думками дівчина більше розплющила очі, бо, виявляється, усе це те, що бачила на власні очі… Роксоляна.

Звісно, не фізичні свої очі, але мозок сприймав це так. Через змодельовані очі Роксоляни, які її свідомість… змодельована свідомість… сприймала як справжні власні реальні фізично живі очі.

- А дійсно, чому море зелене? - повторила питання жінка, що сиділа біля екранів моніторів, яка бачила те саме, що й її дочка.

- Я не знаю, як так вийшло. Я запрограмовував синє-зелене море, як то кажуть “колір морської хвилі”, але, мабуть, зеленого виявилося більше. Я перевіряв, я багато разів перевіряв. Тестував у різних середовищах під різним освітленням та кутом світла. Може Ваша донька цей колір бачить так? - виправдовувався парубок, що сидів безпосередньо перед цими моніторами.

- А… згадала. Моя донька скаржилася, що з нею, буває, сперечалися: вона про якийсь колір стверджувала, що він зелений, а оточуючі запевняли, що він бірюзовий чи взагалі синій чи блакитний.

- Тоді це все пояснює: це ваша дочка так сприймає цей колір. З моєю програмою все гаразд. Мабуть, - зняв зі себе тягар помилки працівник.

- Назаре, ще Роксоляна говорила, що ободвами оками бачить по-різному: з одного зелений виявляється зелено-жовтим, а іншим ці ж речі, наприклад, трава, здається зелено-сірою, в незалежності, як поверне голову, як падає те саме світло. Ніби одним окон усі кольори яскраві, іншим - пастельні, приглушені.

- Валентино Афанасіївна, це вже не має значення, - вструтився у розмову чоловік, який раніше пропонував підписати угоду. - Все одно тепер все, що бачить ваша донька - єдина для неї реальність, як би вона не дивувалася оточуючому світу. Головне, що мозок почав працювати.

- Можете мене називати Валя, Валентина, судячи з того, що ви мій одноліток.

- Так. Сивину нікуди не дінеш, хоча чоловіки-актори та ведучі її маскують під фарбою, - погодився той чоловік.

- Вам це не потрібно, - зауважила Валентина. - З роками чоловіки, як добре вино, лише стають кращими.

- Що ж, Микитович, у тебе з’явилася шанувальниця, - підкреслив Назар.

- Хлопче, ви теж можете мене називати Валентиною, але на “Ви”.

- Кави чи чаю? - переключив знову на себе увагу Микитич.

- Не відмовлюся, - ніжно погодилася Валентина.

Сивий чоловік почав проводжати жінку до кавового столику.

- Іване Микитович, може повернемося до дівчини? - запитав Назар.

- Синку, ти дуже розумний. Сам справишся з такою красунею. А ми зробимо з її мамою перерву. А де, до речі, батько Роксолани?

- Він забув про наше існування. Його вже давно не має у нашому житті.

- Це добре. Вибачте, хотів сказати… як це сумно, но нічого. Дочка у вас вже доросла. Назар її вилікую. І ви зможете почати, нарешті, жити своїм життям.

- Сподіваюся…

Назар почав ігнорувати легку балаканину двох старших за нього людей, зосереджуючись на цифровому світі Роксоляни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍