Кіті Лав - Лист, якого не мало бути, Кіті Лав

Софія ніколи не любила День святого Валентина. Надто солодкий, надто несправжній. Але цього року щось змінилося. В її поштовій скриньці лежав конверт із червоним восковим відбитком. Без зворотної адреси, без підпису.

Вона занесла листа додому, обережно розрізала край і витягнула акуратно складений аркуш.

*"Софіє,
Я знаю, що ти не любиш цей день, але, може, настав час подивитися на нього інакше? Завтра о сьомій вечора на тебе чекатиме сюрприз. Просто прийди до парку біля старої каруселі.

Твій таємний прихильник."*

Серце пропустило удар. Хто це міг бути? Чому саме вона?

Софія перечитувала листа ще раз і ще раз. Сюрприз? Таємний прихильник? Це був чийсь жарт?

Її подруга Ліна, якій вона тут же відправила фото листа, відповіла майже миттєво:

"Це так романтично! Якщо не підеш, я особисто тебе потягну туди!"

"А якщо це маніяк?" – відповіла Софія.

"Маніяки не пишуть листів восковими печатками, мала. Вони діють менш поетично. Одягай свою найкращу сукню й іди!"

Наступного дня Софія довго не могла зосередитися на парах, а коли зайшла в університетське кафе, її увагу привернули дві дівчини, які жваво обговорювали щось біля вікна.

— Кажуть, хтось отримав запрошення на таємне побачення… — протягнула одна з них.

— Так! І, здається, це хтось із нашого потоку.

Софія мало не поперхнулася кавою. Невже хтось ще отримав подібного листа?

Вона набрала Ліну:

— Слухай, а ти впевнена, що цей лист не був розісланий одразу кільком дівчатам?

— Що ти маєш на увазі?

— Я тільки-но чула, як дівчата обговорювали щось схоже.

— Ооо… Ну, якщо так, то твій загадковий залицяльник або дуже популярний, або вирішив погратися.

Софія нервово постукала пальцями по столу. Ну гаразд, раз вже погодилася йти, то дізнається всю правду особисто.

Вона прибула до парку рівно о 19:00. Вітер шелестів оголеними гілками, а десь у далині тихо скрипнула стара карусель.

— Софіє?

Вона різко обернулася.

Перед нею стояв Олег — її сусід по парті з університету, той самий хлопець, з яким вони постійно сперечалися на лекціях. Завжди такий стриманий, а зараз він виглядав… розгубленим?

— Олег? — здивовано вимовила вона, серце тривожно стиснулося. — Це жарт?

— Ні. — Він усміхнувся, але в його очах читалася напруга. Він простягнув їй маленьку оксамитову коробочку, перев’язану червоною стрічкою.

Софія навіть не наважилася її взяти. Дивилася на нього, на цей несподіваний дарунок, і відчувала, як усе навколо починає пливти.

— Чому ти? Я думала… — Вона запнулась, відчуваючи, як у горлі застряють слова.

— Думала, що це хтось інший? — Олег тихо зітхнув, ніби вже готувався до її відповіді.

Софія мовчки кивнула.

— Це довга історія. Я давно хотів тобі сказати… Але ти така вперта, завжди сперечаєшся зі мною… — Він усміхнувся, але в голосі чувся хвилювання. — Я боявся, що просто відмахнешся, як завжди.

— І тому ти влаштував цей театральний лист? — у її голосі прозвучало щось схоже на нервове тремтіння.

— Це була ідея твого брата.

— Що?! — її очі розширилися.

Олег винувато знизав плечима.

— Він давно помітив, що я… задивляюся на тебе. Сказав, що я занадто повільний. От і допоміг.

Софія розгублено кліпнула.

— То він і цим пліткам посприяв?

— Можливо, — Олег усміхнувся.

Вона зітхнула й закотила очі.

— Це так по-Назарівськи…

Її пальці нарешті доторкнулися до коробочки, розв’язали стрічку. Всередині лежав кулон у формі серця з витонченою гравіровкою. Софія провела по ньому подушечками пальців, відчуваючи, як серце калатає швидше.

— Я розумію, якщо ти розчарована… — Олег подивився на неї з неприхованою тривогою.

Софія підняла погляд, затримала дихання.

— Не знаю… Можливо, трохи. Але я ж уже тут.

У його очах щось спалахнуло.

— І це означає, що я маю шанс? — його голос знизився до тихого, майже шепоту.

Софія вдала задумливий вигляд, але куточки губ зрадницьки смикнулися.

— Можливо. Але це не означає, що я перестану сперечатися з тобою.

Олег тихо засміявся, полегшено, тепло.

— От і чудово.

Він нахилився ближче, обережно, ніби боявся, що вона відсторониться, і легенько торкнувся її губ. Поцілунок був коротким, але таким глибоким, що в Софії запаморочилося в голові.

Олег ніжно провів пальцями по її руці, і від цього дотику по шкірі Софії пробігли мурашки.

— Ти тремтиш, — прошепотів він, уважно вдивляючись у її очі.

— Це від холоду, — виправдалася вона, хоча точно знала, що причина зовсім інша.

Олег ледь усміхнувся і, не відводячи погляду, зняв свій шарф, обережно накинувши їй на плечі.

— Так краще?

Софія кивнула, але насправді все, що вона відчувала в цю мить, — це його тепло, його запах, та той дивний трепет, який накочував хвилею.

— Хочеш прогулятися ще трохи? — запитав він, легенько стиснувши її пальці у своїх.

— Так, — відповіла вона майже пошепки.

Вони рушили вздовж засніженої алеї, і весь світ навколо наче зник. Був лише тихий вечір, падаючі сніжинки, їхні сліди на дорозі та невидимий зв’язок між ними, що, здавалося, зміцнювався з кожним кроком.

— Я все ще не можу повірити, що це не сон, — тихо зізналася Софія.

— Якщо це сон, то я не хочу прокидатися, — прошепотів Олег і, обережно взявши її обличчя в долоні, знову нахилився для поцілунку.

Цього разу вона не вагалася — відповіла йому так само ніжно, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях.

Десь далеко грала романтична мелодія, десь на іншому кінці міста закохані ділилися своїми зізнаннями, але Софія точно знала, що цього вечора відбулося щось особливе.

Можливо, її серце й справді знайшло когось, хто зможе зробити її щасливою.

І, можливо, це був лише початок.

Кінець