Олеся Глазунова - Як я закохалася в єті, Олеся Глазунова

Що може бути спільного у студентки-художниці та амбітного керівника відділу будівельної компанії? Саме це питання ставила собі Соня, коли вже кілька днів поспіль малювала портрети цього харизматичного єті. Чим вона мене причарувала? Ніяк не міг збагнути цілеспрямований та серйозний чоловік, який постійно думав про талановиту та безпосередню дівчину. Гумор, літо, кохання, Одеса... БЕЗКОШТОВНО

Розділ 1. На шляху до мрії

ЯК Я ЗАКОХАЛАСЯ В ЄТІ

Розділ 1. На шляху до мрії

Софія прокинулася раніше, ніж її розбудив будильник. Теплі промінчики першого дня вересня приємно лоскотали її обличчя. Сьогодні був важливий день, особливий, якого дівчина дуже чекала. Вона – студентка університету. Ні, те так. ВОНА – СТУДЕНТКА УНІВЕРСИТЕТУ! Ще на один крок Сонечка стала ближчою до мрії. Після закінчення коледжу, вона з легкістю склала тести, успішно пройшла творчий конкурс та була зарахована одразу на третій курс університету.

Софія з самого народження любила малювати. Вона малювала завжди, скрізь та усім, що потрапляло під руки. Ну, на стінах вона більше не малювала та не брала для своїх картин мамину косметику, але те, що у сім'ї Перлин росте талановита художниця, знали всі.

Родина Перлин складалася із Соні, мами Айсідори та бабусі Катерини Петрівни.

Жінки одразу підмітили жагу до творчості малої бешкетниці та, від гріха подалі, віддали юне дарування до художньої школи. Хоча не все склалося з першого разу. У 4 роки малу дзиґу не захотіли брати до школи. Та коли Сонечці виповнилося п'ять років, змушені були прийняти найменшу ученицю до першого класу художки, бо побачили не тільки наполегливість маляти, але усіх вразила майстерність дівчинки та її знання художніх термінів. Набагато старші діти, відверто кажучи, були не такими самобутніми, розвинутими та талановитими.

У порядку виключення Сонечку прийняли до художньої школи і не пошкодували жодного разу. Такої завзятості, креативності та винахідливості годі було й шукати. Творчі роботи юного дарування перемагали на конкурсах, їх продавали у якості лотів на аукціонах, було організовано кілька її персональних виставок, двома словами – це була дівчинка поцілована Богом.

І ось саме сьогодні ця юна леді, як любила казати бабуся, прокинулася та почала збиратися до університету. Ще вчора ввечері Соня обрала для свого першого дня навчання гарну сукню у пастельних тонах, яка вже чекала свою власницю на плічках. Вона не надавала шаленого значення одягу, але і не надягала те, що перше випаде із шафи. Любила зручний та комфортний одяг.

Швидко поснідавши та поцілувавши свою Ба, як вона називала свою бабусю, Софія вирушила до навчального закладу. Їй здавалося, що дорогою їй усміхалися всі: і сонечко, і перехожі, і, навіть, світлофор блимав виключно зеленим кольором.

Софія Перлина однією з перших зайшла до просторої лекційної аудиторії. Вона була знайома тільки з двома дівчатами, які, так само як і Соня, вирішили здобути вищу освіту після коледжу. Вона вступила на бюджет, чому інші дівчата були не особливо раді, бо вона посунула їх у рейтингу і їм дісталися вже місця за контрактом. Соня не переймалася, що дівчата на неї косо поглядали. Вона не набивалася ні до кого у подруги, хоч завжди приходила на допомогу іншим, але знала собі ціну та могла за себе постояти.

Першою парою стояла лекція. У колонці, де значився викладач, Соня прочитала – Квітка М.І.

Студенти на першу пару збиралися дуже мляво і без особливого захоплення. До Соні підійшла пухкенька дівчина невисокого зросту.

– Привіт! Ти, як я розумію, новенька. Я – староста групи – Світлана. Дай мені свій номер, щоб я тебе додала до чату нашої групи, – почала ділитися інформацією дівчина.

– Привіт! Я – Софія Перлина. Ось мій номер, – відповіла Соня, показуючи на телефоні свій номер.

– Угу, я тебе вже додала до групи. Що ж, ласкаво просимо в родину! – усміхнулась староста. – У нас тут свій зоопарк, а швидше серпентарій. Але змійки та вужики з отрутою середнього рівня тяжкості. Повір, ти сама швидко знайдеш протиотруту. Головне, не зачіпай Злату та Матвія, бо то плазуни найвищої касти. Я тебе попередила, якщо будуть питання – звертайся, – ввела у курс справи новеньку Світлана Бочкіна.

Телефон Соні блимнув сповіщенням, що її додано до групи "Богема", де за списком учасників групи числилось двадцять вісім осіб.

Пройшло десять хвилин після початку пари та до аудиторії вплила викладачка. Квітка Маргарита Іванівна була занадто худою високою жіночкою у яскравій та закороткій для її віку сукні. Голос був писклявий та неприємно різав вуха, але від монотонної лекції хотілося спати вже після перших п'ятнадцяти хвилин. Софія дивувалася, як цей цікавий предмет можна так спаскудити такою подачею. На останніх партах нечисленні студенти куняли, а декотрі вже й похрапували. Як тільки (нарешті!) перша пара завершилася, викладачка зробила якісь помітки у своєму блокноті та ще раз пробігла очима по студентах, які оживилися, почувши дзвоник на перерву.

– Світлано Бочкіна, – звернулась вона до старости, наче навмисно виділяючи її прізвище, – Бачу, що у нас новенька. Але має бути ще двоє. Передай усім, що я не потерплю такої зневаги, – і трохи тихіше додала: – А де Матвійчик?

– Коли прийдуть, обов'язково усе передам та додам усіх до групи. А де Матвій Весельський – поняття не маю, – відповіла староста, а потім додала з глузливою посмішкою, – Я не його матуся, щоб за ним слідкувати.

Викладачка скривилася, але ніяк не прокоментувала цей випад.

Аудиторія почала наповнюватися студентами, які віталися та ділилися своїми новинами після літа. Десь за дверима почувся регіт та до кабінету увійшли двоє хлопців, як обговорювали "зів'ялу від відсутності поливу квітку, яка перетворилася на перекотиполе".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍