Немченко Катерина - Перші сто років, Немченко Катерина

- Боже мій… - стражденно простогнав хлопець, що лежав на подряпаному шкіряному дивані. – Я зараз вмру… - насилу узявся за голову та повільно сів, загальмовано озирнувся. 
Це була одна з кімнат стародавнього замку із його холодними залами, кам’яними стінами та килимами на дерев’яній підлозі. По кутах стояли канделябри, чиї свічники вже покрили декілька шарів застиглого воску. Де-не-де висіли гобелени. А посеред кімнати розливалася розлогих розмірів багрова калюжа, до та від якої вели численні сліди. Був навіть широкий слід до дверей, ніби щось тягли. Бризки та патьоки крові вкривали усе, до чого вони могли долетіти – стіни, свічки, меблі. Хлопець навіть підняв погляд до стелі. 
- Що за…? – спантеличено насупився він, дивлячись на люстру. 
Два дерев’яних кільця на ланцюгах, по чиєму периметру були прикручені свічники, з яких звисали воскові бурульки. Там хтось спав. Дурне питання «як він туди заліз», логічне – «як він досі не впав». 
- Ото напилися… - вражено відвернув молодик обличчя. 
Кинув мимовільний погляд на себе та не проявив жодного здивування. Вся сорочка була забруднена засохлими патьоками крові, вина та чогось ще. Штани – подряпані і брудні. Добре, що вони взагалі все ще на ньому. Хто знає до яких рішучих дій могли перейти ті, із ким починалася ця гульба. Із ким вона закінчувалася, хлопець навіть пригадати не міг. Та і взагалі що відбувалося у цій кімнаті, де він прокинувся – також було під завісою алкоголю. 
Загальмовано огледівши загальний бедлам усього свого оточення ще раз, парубок прийняв рішуче рішення рушати. Куди саме – біс його знає. Але кудись. 
Повільно оперся на підлокітник, встав та одразу похитнувся. 
- Опа, - різко виставив він руки у сторони, намагаючись втримати рівновагу. – Стояти… - похитнувся на місці. – Не па-да-ти… - нагострив вказівні пальці. 
Витримавши пару секунд у такій позі, хлопець зробив перший крок до дверей. Ноги дивним та неприємним чином прилипали до підлоги. Ніби розплавлена резина, за підошвою тягнулася багрова рідина, якою була залита уся кімната. Ще крок, ще, ще…
Нарешті дійшовши до дверей, молодик узявся за ручку, сперся на короб та важко видихнув, випускаючи усю свою втому, ніби після підкорення Евересту. Трохи відпочив тут. Щойно дія мимовільного привалу дала трохи нових сил, він повернув ручку та виглянув у коридор. Кровавий слід від взуття та якогось мішка, який тягнули підлогою, продовжився і тут, починаючи зникати вже за 20 метрів. Повільно та уважно покрутив очима, визираючи невідомо що. Вийшов. 
Темний коридор був не в кращому стані, аніж та кімната. Може, навіть, у гіршому. Усе заляпане кров’ю, зіпсовані гобелени, штори, довга килимова доріжка, яку невідомо як треба відчищати, повалені канделябри та меблі. Хлопець підняв очі до стелі. Кроваві сліди поміж люстр. Деінде – пляшки. 
- Аа… - змучено провів він долонею по обличчю. 
Усе це треба було прибирати. Може не прямо зараз, але найближчому майбутньому. Відчищати килим, мити стіни, віддирати віск від каміння та усього, на що він бризнув, коли падали свічники.
- Ви смерті моєї хочете… 
Кинув недобрий погляд на стелю: «Ото сам своє і будеш мити. Придурок.» 
Опустив очі на підлогу, важко видихнув та рушив далі, спираючись на стіну, аби не впасти. 
Шлях це був не близький, точно по сліду того, як щось тягнули. Повз двері, інші коридори і загальний бедлам усього замку. Пляшки валялися усюди. Включно і з одягом, меблями, канделябрами, що лиш по волі удачі не запалили щось та не почали пожежу. 
«Згоріти у такий день – що може бути більш іронічно?» - загасив парубок свічку, що лежала над китицями килимової доріжки. 
- Не здивуюся, якщо ці йолопи все ж щось підпалили, - видихнув він, рушаючи далі. – Підпалювачі малі. 
Однак, оминувши ще два повороти, хлопець побачив не залишки нічної пожежі, а щось явно страшніше. Він аж примружився та зашипів, немов отруйна змія, яку дістали з її темної нори і що готова була вчепитися в когось від власної злості. 
- Ідіоти, - малими та грізними кроками попрямував молодик до вікна, з якого на підлогу потрапляла смужка яскравого сонячного світла. – Хто тут носився? – продовжував шипіти, бажаючи тріснути ледь не першому зустрічному за таке неподобство. – На зірки забажали подивитися серед ночі? – стрімко кинув штору на вікно. – Бевзі, - знову взявся за стіну та пішов далі, роздратовано визираючи хоч когось при тямі, кому можна було висказати усе своє невдоволення настільки бездумною витівкою. 
«А якби там хтось проповз у п’ятому стані? – продовжував нарікати хлопець у себе в думках. – А якби бігав хтось? А якби не встиг зупинитися та перечепився? Чим взагалі треба думати, аби залишити вікно відкритим напередодні світанку?»
Вліпити комусь дійсно хотілося. От тільки цього «когось» не траплялося на шляху. Усі лежали, відсипаючись після буйної ночі. На люстрі, під стіною, на сходах, на столі – місце для сну взагалі не було принциповим. Здавалося, навіть, що чим більш незручними видавалися поза та меблі – тим жаданіше оточуючі хотіли вмоститися на них.
- Аби не покалічилися, коли будуть прокидатися, - косо дивився на це парубок, оглядаючи справжню креативність своїх знайомих у тому як та де можна заснути. 
Стан головного залу, де валялося найбільше захмелілих приятелів, був не кращим за ті коридори, які до нього вели. Так само усюди кров, пляшки, зіпсовані меблі та інше. Навіть було відчутно, як когось знудило у кутку. Запах стояв відповідний – крові, алкоголю, блювотиння та сирості.  
- Ніколи не думав, що то скажу… - втомлено огледів молодик стіл, на якому досі щось стояло. – Але… Тут є водичка? – проковтнув концентровану і густу слину, яка заполонила вже весь рот. 
Невідомо скільки він випив. Точніше – складно було згадати скільки ж саме. Однак сухість у роті прямим чином заявляла, що багатенько. Можливо, навіть, через міру багато. Але ж такий привід! Чого б і не напитися у три горлянки? Хоча… Можливо, ідея це була і не з найкращих. 
- Дайте хоч святої… - стражденно взявся парубок за голову, не в силах знайти хоч щось, що не було б причетно до алкоголю. 
Але здавалося, що у воді тієї ночі взагалі ніхто зацікавлений не був, тож і не брав її на загальне свято. 
- Дідько, - дещо згадав молодик та рушив до одного з коридорів. – У нас же колодязь є, - переступив свого співмешканця, що розвалився посеред дороги. 
Шлях до підвалу не був близьким, однак спирання на стіну допомогло подолати і його. Спустившись зі сходів, хлопець змучено видихнув, помічаючи, що безлад поширився навіть на цю частину їх обширного замку.
- Та що ви за люди…? – стражденно та ледь не у сльозах поплентався він вздовж стін. – Хто все це прибиратиме…? 
Дорогою заглянув у одну кімнату, другу, третю. 
- Опа, - здивовано зупинився парубок, впізнавши юнака, що спав, частково занурившись у труну. – А от і винуватець свята, - піднесено попрямував до нього. – Майже заліз, - потішно усміхнувся, узяв його ноги та переніс у труну. 
Занурив та вирівняв тулуб, вклав хрестом руки на грудях. 
- Перші сто років то завжди велике свято, - витер юнакові щоки від крові. – Такий день буває лиш раз у житті, - ласкаво посміхнувся йому. – Відсипайся, - закрив труну. - Прибирати весь цей бедлам будеш точно не ти, - похлопав по кришці того, хто святкував свій день народження, та повернувся у коридор, продовживши свій нелегкий шлях до води. 
Крок за кроком, страждаючи від головного болю та нестримного бажання попити, парубок нарешті знайшов його
- Колодязь…! – жадано засяяв він, щойно побачивши кам’яне кільце, що виростало з підлоги. – Боже мій…! – швидко рушив до нього, скинув відро униз, почув сплеск та енергійно почав діставати, бажаючи випити ледь не все.

Кінець