Bogdana reider - Дзрекала душі , Bogdana reider

Андрій стояв на балконі своєї квартири на десятому поверсі, вдивляючись у нічне місто. Легкий вітерець торкався його обличчя, розвіюючи думки, які, здавалося, не давали йому спокою вже багато років. Вогні великого міста мерехтіли, наче зірки на небі, але для Андрія вони були лише відображенням його внутрішнього хаосу.

Зісковзнувши з балкона, він повернувся в кімнату. На столі лежала стара фотографія — єдиний спогад про щасливі дні дитинства. На знімку — його сім'я, ще до тієї страшної аварії, яка забрала в нього найрідніших. Андрій був єдиним, кому вдалося вижити. Відтоді минуло більш як двадцять років, але він досі не міг забути той день.

Кожен крок у житті був для нього боротьбою з тінями минулого. Ставши психологом, Андрій сподівався, що зможе допомагати іншим і водночас знайти зцілення для себе. Але кожна нова справа відкривала нові рани, нагадуючи йому про власні травми.

Одного дня до його кабінету прийшла нова пацієнтка. Ольга, молода жінка з глибокими синцями під очима і тривожним поглядом, сіла навпроти Андрія. Вона мовчала, лише її руки нервово стискали край сукні. 

— Ольга, розкажіть, що вас турбує? — м'яко запитав Андрій, намагаючись створити атмосферу довіри. Жінка підняла очі та подивилася на нього з таким болем, що Андрій відчув, як його власне серце стиснулося.

— Я не можу спати, — тихо промовила вона. — Кожної ночі мене мучать кошмари. Я бачу свого чоловіка... він загинув у пожежі минулого року, і відтоді я не можу знайти спокою.

Андрій відчув, як старі спогади починають підійматися з глибин його свідомості. Він зосередився на Ользі, намагаючись відкинути власні страхи.Андрій глибоко вдихнув, намагаючись зібратися з думками. Він знав, що для того, щоб допомогти Ользі, йому потрібно бути сильним і професійним, попри власні травми.

— Ольга, мені дуже шкода чути про вашу втрату. Кошмари можуть бути дуже виснажливими та заважати процесу зцілення. Чи можете ви розповісти більше про свої сни? Як часто вони виникають і що саме ви бачите? — запитав він, намагаючись говорити якомога спокійніше. Ольга відвела погляд, її руки ще сильніше стискали край сукні. Вона мовчала кілька хвилин, перш ніж знову заговорити.

— Вони приходять майже щоночі. Я бачу, як мій чоловік гине в пожежі знову і знову. Я намагаюся його врятувати, але завжди не встигаю. Він кричить моє ім'я, а я безсила, — її голос затремтів. — Коли я прокидаюся, я відчуваю себе винною. Мені здається, що якби я щось зробила інакше, він би був живий. Андрій нахилився трохи вперед, щоб показати свою увагу та підтримку.

— Ваші почуття дуже зрозумілі, Ольга. Втрата важливої людини часто приносить з собою почуття провини та безпорадності. Але важливо зрозуміти, що ви не винні в тому, що сталося. Спробуймо разом зрозуміти природу ваших кошмарів і знайти спосіб полегшити цей біль. Чи були у вас інші моменти в житті, коли ви відчували подібні почуття провини або безпорадності? — запитав він, намагаючись спрямувати розмову в бік глибшого усвідомлення проблеми.

Ольга задумалася на мить, і Андрій відчув, як її тривога трохи зменшилася. Він знав, що шлях до зцілення буде довгим, але він був готовий йти цим шляхом разом з нею, допомагаючи їй віднайти внутрішній спокій і силу.Розмова тривала, і Андрій слухав кожне слово Ольги, намагаючись знайти ключ до її зцілення. Водночас він відчував, як ця робота допомагає йому самому поступово відпускати власні страхи та біль.

Протягом наступних кількох місяців Андрій і Ольга працювали над її травмою. Кожна сесія була кроком до зцілення, маленьким промінцем світла в її житті. Водночас Андрій почав помічати, що, допомагаючи Ользі, він допомагає і собі.

Вони обговорювали її страхи, переживали моменти болю і радості. Ольга почала знаходити спокій у своїх спогадах, згадуючи щасливі моменти з чоловіком замість того, щоб зосереджуватися на трагедії. 

Андрій також знайшов сили поглянути в очі своїм власним демонам. Він зрозумів, що не може змінити минуле, але може знайти спосіб жити з ним, прийнявши його як частину свого життя.

Одного дня, коли Ольга прийшла до кабінету, вона виглядала спокійнішою. В її очах більше не було тієї глибокої туги, яка переслідувала її стільки місяців.

— Андрію, я хочу подякувати вам, — сказала вона, усміхаючись. — Ви допомогли мені знайти сили жити далі. Я більше не боюся своїх спогадів. Тепер я знаю, що зможу жити з цим болем і не дозволяти йому керувати моїм життям.

Андрій відчув, як його серце наповнюється теплом. Він знав, що ця подорож була важкою, але вона була того варта. Він допоміг не тільки Ользі, але й собі знайти спокій.

Кінець