Ія Лін - ... інший, Ія Лін

Мені було боляче. Жити, ховаючись в тіні.
Завжди.
Таїтись за стінами вдень. Стримуватись вночі. Намагатись бути людиною. Запевняти себе в тому, що я і є людина. Як всі.

Боляче. Страшно. Самотньо.
Бути іншим.

Боятись власних бажань і потреби. Давитись повітрям замість останнього подиху і розуміти, що світ такого не прийме мене. Ніколи. Ні в якій якості. Тільки мертвого.

Я втомився.
Мовчки слідувати, кроками міряючи довжину вулиць, і ковтками відбирати життя перехожих в той час, як моє нутро благало виривати з них душі.
Дивитись на ніби навмисно пульсуючі вени, відчувати людський аромат, виймати в уяві нутрощі, розбирати тіла на частини.
Ковтати слину, стискати зуби, тупити погляд під ноги і… бігти. Бігти від них і самого себе, щоб залишатись людиною.
Бути як всі.

Щоб колись, потім, стриматись. Коли той, кого виберу, вибісить. Коли образить. Коли, не знаючи істини, повернеться спиною. Бо той, ким я був,— він би вбив його. Поглинув би, проковтнув, як шмат м’яса, не жуючи. Як і всіх, кого вже зім’яв в момент голоду.

Було боляче, що не міг бути собою і людиною одночасно.
І я мусив відвернутись від першого.
 
…Сніг випав в жовтні. В день, коли їхав на хрещення.
Мені б все зрозуміти. Відчути нутром, що каже світ, чого требує сила. Та я мусив все припинити, щоб вижив той, кого виберу. Я думав, що мусив так.
Бо я імпульсивний, не встигну себе зупинити, коли моя людина оступиться. Як і розповісти про те, хто я є, не міг. Навіть тому, кого бажатиму поруч.
Я мусив стати людиною. 

…Сніг випав в жовтні. Білий, як крила янгола, які, мабуть, зовсім не білі, а брудні та потворні, як обіцянки того, кому вони служать.
Ненавиджу.
От тільки Його? Чи свій вибір?

Я відвернувся від темряви. Від суті, від істини. Від спадку, від власної крові. Прийняв світлого бога, що любить, прощає все, приймає як є, жертвує власним всім.
Наївний я.
Прийняв лиш оману. Ілюзію. Брехуна. Я сам став його жертвою заради можливості бути з людиною.

Тепер знову боляче.
Бути людиною… безпорадною, слабкою істотою. Стояти навколішки, скавчати від відчаю, благати про допомогу того, хто ніколи нічого і ні до кого не відчував і не відчує. Їх брехливого бога.
Молити.
Тримаючи в обіймах єдину, крихку, як сніжинка, що просто тане в моїх руках, людину, яка помирає… і я безсилий змінити це. Бо втратив силу, сам віддав її. Сам добровільно.

Ненавиджу.
Світло, любов, біле, обійми, прощення — все Його!
І це все, що мені залишилось. Ненависть. 

Я хочу знов забруднитись у чорне, відмитись від білого.
Я ж міг би поглинути сам людське життя, а не віддати йому, просто втративши.
Колись... міг би. Та не тепер...

Кінець