Леонід Спіранд - Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд

Оперативник міжвселенської організації на ім'я Сол стикається з проблемами під час місії і випадково потряпляє у невідомий світ. На щастя, місцеві виявляються вкрай схожим на людей народом та гостинно приймають мандрівника. Вони знайомлять Сола зі своєю невеликою державою Інгларіанією та надають вельми непогані умови. Спочатку місцина видається оперативнику досить привітною, але вже скоро його починають мучити підозри. Солу видаються дивними надто проста та ідеалізована історія Інгларіанії, культ особистості навколо місцевого мертвого божества, а також закритий район за величезним муром, про який місцеві відмовляються навіть говорити. Ще більше підозр у Сола з'являється тоді, коли з-за замкнених воріт починають долинати стуки.

Тиждень перший: заперечення

Коли хаос мультивсесвіту нарешті залишився позаду і Сол ступив на тверду землю, його охопив цілий вихор емоцій. Демонструвати їх чоловік не став, за майже десять років служби серед стражів світів він уже звик до форс-мажорів, а стоїцизм перетворився на професійну звичку. І все ж, оперативник прийшов до тями не одразу, надто багато подій сталося за останню добу.
 

Не щодня йому доводилося потрапити в облаву іншосвітянської фауни разом із дослідницькою командою, опинитися під час відступу між світами без жодної страховки й орієнтації у просторі, пошкодити там екіпірування і побачити перед очима все життя з прийняттям власної загибелі. Причому тільки для того, щоб мультивсесвіт передумав і раптом закинув його в невідому реальність, залишивши наодинці з долею.

 

– Бувало й гірше, – подумав вголос страж, піднімаючись із піщаного кар'єру.

 

Насамперед обтрусився від піску і перевірив ступінь пошкоджень. Результат не втішив: бронепластини були пробиті, пристрої зв'язку не працювали, стабілізатори для подорожей у гіперсвіті й зовсім наказали довго жити. Навіть у навігаторі була купа збоїв – замість повної інформації про світ за покритим тріщинами склом відображалася лише назва 'К-764'. Мабуть, доведеться збирати розвіддані по-старому. Хоча б системи адаптації залишилися в строю, у разі наявності тут отруйного повітря або тиску вдесятеро вищого за норму у Сола не виникне проблем. Уже щось, вирішив оперативник і покрокував просторним степом.

 

За решту команди Сол не хвилювався. Востаннє він бачив дослідницьке судно Мультикоаліції на шляху до рідної Терри-000, поки сам відволікав ворогів. Імовірно, вони були вже в безпеці. Стража не переслідувало почуття образи чи несправедливості, адже він виконав свою місію. До того ж, досліджувати чужі світи поодинці агенту було куди звичніше. Утім, як і робити все інше. Самотність була вірним супутником Сола впродовж багатьох років, адже терени власного розуму були йому значно кращим супутником, ніж балакучі, різношерсті компаньйони.

 

Однак, довго бути наодинці з травою і барханами Солу не судилося. Уже до заходу сонця на горизонті показалися стіни і прапори великого міста, а за спиною подорожнього донісся стукіт копит. Сол озброївся гвинтівкою, яка дивом залишилася справною, і розвернувся на звук. До нього наближалися два вершники, у яких він швидко впізнав людей. Або, принаймні, схожих на них істот, адже місцеві мали лілову шкіру та темні очі, в яких ледве були помітні зіниці.

 

Двоє їхали верхи на дивовижних білошерстих скакунах з великими рогами, в яких страж побачив суміш рис коней, оленів і козлів. Їхній одяг нагадував про вікторіанську епоху, але з нальотом сучасності, ніби амбітний дизайнер вирішив перекроїти старі фасони під новий лад. Із цим можна було працювати, тому Сол сховав гвинтівку, щоб не лякати джентельменів із простецькими мушкетами.

 

– Стій, чужоземцю. Ми патрульні великої Інгларіанії. Наша держава не має ненависті до інших країн, але дбає про порядок на своїх кордонах. Назвися і скажи, звідки ти прийшов і куди прямуєш, тоді ми вирішимо, чи варто тобі перебувати тут.

 

Добре що перекладач у комунікаторі не вийшов з ладу, інакше довелося б не солодко. Сол відповів і правдиво, і ухильно водночас, прямо як вчили інструкції. Він назвався мандрівником із далекої держави, який збився зі шляху і тепер шукав місце, де міг би відновитися і залікувати рани. Вершники порадилися між собою, проте зрештою дали добро і навіть дозволили Солу поїхати з ними до центральної брами.

 

Інгларіанія зустріла стража красою та величчю. Над брущатими дорогами височіли будівлі-ісполіни із золотистими банями й просторими балконами, з яких, немов частинки пазла, виростали менші будиночки. Споруди з'єднували між собою містки і сходи на великій висоті, ніби натхненні 'відносністю' Ешера. Всередину вели портали з хитромудрими композиціями, а навколо них розташовувалися ряди колон. Місцеві ходили вулицями у вишуканому одязі й галантно спілкувалися одне з одним, а повз них раз у раз проїжджали карети. Однак, найбільше увагу Сола привернуло мистецтво. Біля будівель стояли статуї, стіни вкривали мурали, навіть самі будівлі часом були збудовані заради передачі авторського задуму.

 

У всіх творах був один і той самий мотив. Вони зображували високу постать у довгому одязі, подібному до ряс священиків, але без обличчя – замість нього в голові невідомого світило справжнє сонце. Вершники пояснили агенту, що це був 'Абсолют', якого нарікали творцем усієї цивілізації. Згідно з місцевими віруваннями, в незапам'ятні часи він заклав перший камінь, з якого виросла вся Інгларіанія, а потім заснув вічним сном і тепер спочивав усередині своєї гробниці в самому центрі держави. Наприкінці монологу, вершник вказав на гігантську піраміду вдалині. До неї вели багатосотенні сходи, а вершина ховалась за туманами нагорі. Сол швидко розпізнав у цьому шануванні культ особистості.

– А що знаходиться там? – Агент раптом вказав на величезні ворота на горизонті.

 

Ця споруда сильно вибивалася з місцевої архітектури. Ворота були чорнішими за ніч, а кам'яні стіни навколо них нагадували про похмуре середньовіччя. За воротами ж, здавалося, навіть не було денного світла – усе огорнула похмура імла, під якою не було видно нічого.

 

– Це зачинений район. Не сприйми як образу, чужоземцю, але туди нікому не можна, навіть нашим високоповажним гостям, – суворо заявив стражник, тим самим закінчивши дискусію.

 

Прийняли стража вкрай непогано. Замість заїжджого двору стражники привезли його прямо в палац намісника – велику будівлю із золотистими дахами, що стояла окремо від інших в оточенні саду і невеликого рову. Сам намісник, вельми огрядний і лисіючий чоловік середніх років, вийшов до Сола особисто і запросив всередину.

 

– Дякую, – кивнув подорожній, – але дозвольте запитати, чому я удостоююся такої честі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍