Amusebuche - Під шкірою , Amusebuche

Під шкірою 

У світі необчислювана кількість людей мають татуювання і я відношусь до них. Маю три дракони на литці правої ноги, і якби не боялись мої батьки, залежності від татуювань у мене не з’явилось. Я мужньо перетерпіла ті дві години тортур і на цьому все. Не пройшло й місяця після весілля як я вже стояла перед чоловіком оправдовуючись навіщо я це зробила, і тепер він любить мене не на 100%, а на 98%, але то лише на словах. Він з часом і забув про неї. Чи татуювання змінює людей, можливо, але мене й це минуло. Набивши драконів Дайнеріс Таргарієн я не стала матір'ю драконів, штормонародженою, неопалимою і т.д. Це просто малюнок який мені подобається, який мене тішить, який мене надихає. Цей малюнок зі мною роки, вже напрошується на корекцію, але все не до того. І коли один комар вкусив мене прямо в голову намальованого дракона, я не вигадала нічого кращого, як нігтем видавити хрестик і цим перемкнути свербіння на звичний біль. На ранок моє ліжко просто ковтало мене. Зазвичай я встаю рано коли нікуди не потрібно, а тут прям засмоктує ковдра. Коли я зрозуміла, що не можу продовжувати дивитись чудові сни, я почала виплутуватись з цього полону й от вона… Кімната? Незнайома мені чи моя? Сумніви пролізли в мою голову та почали нашіптувати, що я в такій парній групі м’язів таза людини, що й уявити важко. Скрізь темрява, ні найменшого проблиску, мої очі ніяк не можуть звикнути до цієї темряви. Я відчуваю руками різні текстури, щось м'яке та приємне, щось колюче та щось ніжне. Навколо щось є. Я не розумію де я знаходжусь. Відчуваю й тверде щось. Мій голос надзвичайно тихий, навіть німий. Я сама себе не чую, не те що хтось. Страх поступово паралізує мене, я стою нездвижно, тримаючи приємну тканину в руках. Мій зір мене підвів, а відчуття дотику ні. Мозок не може зібрати все до купи й дати мені відповідь на запитання: де я. Відчувається щось гаряче на моїй нозі, воно стає більшим і більшим, це мій кіт? Ні. Це «щось» нагрівало мою ногу, було палючим, але не зникало, а продовжувало наростати. Думка що я горю вп’ялась в голову та трималась там як лікувальний равлик на шкірі. Поки щось не шкрябнуло мене,  й почало переміщуватись вище. На здивування, мені стало спокійніше. Це тепло прямувало до грудей, зупинилось й млосно дихало мені в обличчя. Запахло обпаленою курятиною, але мене це тішило, цей запах навіював тільки веселі спогади. Кінчик мого носа доторкався до цього вогнику, твердого й теплого. Жар посилювався і мої очі почали знову бачити щось. Це світло, жахливе після повної темряви обпалювало зіниці. Але я змогла роздивитись гострий ніс що продовжував доторкатись мого обличчя і коли перестало пекти щось обвилось навколо моєї шиї і як подушка для літака гріло її. А переді мною з’явився він, неймовірний, гострокрилий, мешканець давніх часів й спокійного неба. Що міг одним чихом спопелити міста. Захват, ось що зі мною було. Це була тварина яку я хотіла побачити хоча б раз за життя. Воно таке величне, що навіть не дозволяєш собі сказати «воно». Дивовижна тварина. Дивишся в очі й зрієш цілу Землю. Зачуваєш його дихання, неначе вдихає і видихає життя. Мої ніздрі приємно обпалює, це повітря йде прямо в живіт, весь цей шлях я відчуваю, я знову щось відчуваю. Кожна клітина мого тіла починає вібрувати. Навіть плечі поколює від цього вдиху. Коли він полетів, я повертаюся в реальність і згадую хто я. Звичайна жінка, яка прожила життя, багато десятків років, уже твій вік не соромно говорити, а з відчуттям особистої гідності,  адже я маю онуків, дочекалась і їхніх дітей, моїх правнуків. Знову починає підводити зір. Величні тварини полетіли від мене залишивши по собі лише аромат, тепло, та легке запаморочення. Й знову — таки виникає запитання «Де я?». 

— Бабусю, ось ти де. Ти чому в шафу зайшла? 

— Я йшла на кухню, та не туди повернула. — На моїх очах були сльози, голос став знову чутним, я нарешті зрозуміла де знаходжусь. Неймовірно рада, що рідні поруч і є ті, хто допомагають мені дожити це життя. Заради них.

P.S. Пам’ятайте своїх близьких. Стареньких бабусь, дідусів, батьків, адже їм потрібна турбота та допомога. Самі вони її ніколи не попросять, адже звикли все життя дбати про вас. 

Кінець