Morgana - Ситий янгол, Morgana

«Яка ж вона беззахисна… Так тихенько сидить на тій холодній дерев’яній лавці, бездоганна у своєму сумі. За чим ти сумуєш, янголе? За власною долею чи за життям тих двадцяти, що вже ніколи не розкажуть нам своєї історії? Ти схилила голову, наче все давно вирішено, а твої пестливі дівочі рученята зосереджено перебирають вічки грубо зв’язаного старого светра. Ти хвилюєшся? Чи може ти голодна? Бо твої шелепи рухаються неначе ти щось жуєш, а гарячий язик час від часу облизує бліді потріскані губи.

Зазвичай таких як вона майже не годують і не дозволяють їм вдягати щось окрім костюма, але схоже хтось проявив милість до цієї бідолашної. Як би і я хотів змилуватися і захистити її від самого себе, або хоча б нагодувати…

Боже, навколо неї вже метушаться яструби з камерами, відчуваючи наближення жертвоприношення. Хіба ж вона не жертва? Хіба цей білявий янгол з блакитними очима винен у своїй досконалості? Хіба заслуговує вона на цю страту?

Ні! Я знаю багатьох, хто міг би так вчинити, хто вчиняв набагато гірше! Цього не можна робити з цим дівчам, вона не винна! Чуєте? Я завжди задовольняв усі ваші криваві видовищні забаганки, але зараз я відмовляюся… Я відмовляюся робити з цією дівчиною те, що робив з десятками до неї. У тих стратах жило правосуддя, в цій – я бачу виключно випадковість і бажання покарати хоч когось. Подивіться, подивіться на це янгольське обличчя, зазирніть у сповнені страху блакитні очі… Вона не винна, чуєте?!

Благаю, вигадаймо щось інше… Щось, що дозволить цьому ледь помітному рум’янцю на її щоках жити далі та спалахувати при зустрічі з коханим. Щось, від чого її витончені пальчики юної піаністки не скам’яніють назавжди та колись будуть лагідно занурюватися у волосся на голові маленького білявого хлопчика поруч. Щось, що не вип’є з неї життя, наче найлютіше чудовисько зі страшних казок. Давайте полишимо наші ролі катів і зіллємося в єдину і міцну руку допомоги!

Ні, ви ніколи не підете на це. Вам потрібні кров, м’ясо і кістки. Я вже неодноразово бачив, як злагоджено працює ваш апарат. Її молоді кістки ви згодуєте пекельним псам, які вже чатують. Її свіжою кров’ю ви омиєте ноги своїх хазяїв. А мене, а мене заставите розрізати її на маленькі шматочки і перекрутити їх на м’ясорубці. А потім, ласуючи людятиною, будете насолоджуватися черговою перемогою над правосуддям. Ви справжні монстри, вас не зупинить жодна потойбічна сила… А може вас зупинить Бог? Можливо він у людській подобі врятує своє янголятко?

Даремно, даремно я сподіваюся не замастити руки в її кров… Я – мерзотник, як і всі оті істоти навколо тебе, крихітко. Краще б я послухався тата і залишився на нашій затишній фермі, а не намагався шукати заможного життя у великому місті.

Ще трохи і я підійду до твоєї клітки, янголятко. Вибач, вибач, що мені доведеться це зробити! Мушу зізнатися, це вперше, коли я щось відчуваю до істоти, що сидить на цій лавці. Та що там, це вперше, коли я вважаю цю істоту людиною! Розумієш? Чомусь я певен, що ти щось зміниш у моїй голові. А може і у моєму житті? Тож я маю хоча б спробувати…»

— Шановні суддя та присяжні, хвилинку Вашої уваги, будь ласка…

****

— Як приємно, що ти не залишив мене за ґратами і нагодував, — дівчина люб’язно посміхнулася своєму рятівнику і з жадібністю маленького пташеняти почала ласувати щойно зготованою стравою. — Дякую тобі!

Головний судовий представник обвинувачення сидів за вишуканим обіднім столом навпроти чарівної серійної вбивці, яку він, всупереч своєму обов’язку, виправдав пару годин назад у суді. Він як ніколи пишався собою. На його обличчі застигла самовдоволена посмішка… і маленька краплинка крові. Відсутність частини мозку внесла суттєві зміни в його голову, до того ж його янгол тепер був ситим.

Кінець