Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

спиною, тож я підвівся і, обійшовши ліжко, знову посвітив на дядька, щоб упевнитися, що йому не зле. І побачене дивно мене занепокоїло, зважаючи, що в тому не було нічого особливо незвичного. Очевидно, цю стурбованість спричинила асоціація поміченої мною дивної обставини з моторошною природою і нашого місцеперебування, і самого завдання, бо в обставині як такій не було нічого страшного чи неприродного. Річ була лише в тому, що обличчя мого дядька виражало збудження — безсумнівно, через химерні сни, навіяні цим будинком, — воно виказувало геть не властиве йому почуття тривоги. Зазвичай дядькове обличчя виражало доброту і непорушний спокій, тепер же на ньому відбилася боротьба одночасно кількох найрізноманітніших емоцій. Загалом, думаю, що саме те розмаїття емоцій мене і стурбувало. Мій дядько, який все натужніше сапав і зводив дух, тепер розплющив очі; нараз мені здалося, що в ньому поєдналося багато людей, і щось у його рисах дивним чином робило його не схожим на самого себе.

Зненацька він почав щось бурмотіти, і мені не сподобалося, як виглядали його рот і зуби, які я розгледів, поки він говорив. Спершу слова було важко зрозуміти, а тоді — раптово й несподівано — я розпізнав щось таке, що скувало мене крижаним жахом, поки я не згадав обшири дядькової освіти і його переклади антропологічних та історичних статей у Revue des Deux Mondes[119]. Бо шановний Ілайг’ю Віппл бурмотів французькою, і ті кілька фраз, які я зумів розібрати, здавалися пов’язаними з найтемнішими міфами, які він будь-коли перекладав із того знаменитого паризького журналу.

Раптово на чолі сплячого виступив піт, і він, напівсонний, різко зірвався на ноги. Бурмотіння французькою перейшло у крики англійською, і надламаним голосом він одержимо прокричав: «Дихання, моє дихання!» Тоді дядько цілковито прокинувся, і, перш ніж вираз його обличчя набув нормального вигляду, він схопив мене за руку і почав оповідати сон, про надзвичайно важливе підґрунтя якого я міг хіба здогадуватися, жахаючись власних припущень.

Він казав, що після цілком звичайних сновидь він поринув в одне видіння, дивизну якого неможливо було порівняти ні з чим, про що він будь-коли читав. Воно належало і водночас не належало цьому світу — дивне геометричне сум’яття, в якому елементи знайомих речей прозирали в незрозумілих, бентежних поєднаннях. Це було щось схоже на дивно сплутані зображення, накладені одне на одне, у розташуванні яких сама суть часу і простору здавалася розмитою і спотвореною всупереч будь-яким законам логіки. У цьому калейдоскопічному чорториї фантасмагоричних образів проглядали випадкові статичні, якщо так можна сказати, кадри, надзвичайно чіткі, але напрочуд неоднорідні.

Однієї миті дядькові здалося, що він лежить у недбало викопаній ямі, а довкола нього зібрався натовп розлючених, обрамлених неслухняними кучерями, які вибивалися з-під трикутних капелюхів, облич, які понуро зиркали на нього. Потім йому здалося, що він усередині будинку — очевидно старого будинку, — але деталі інтер’єру і мешканці постійно змінювалися, і він не міг бути певний, що перед ним за обличчя, чи меблі, чи навіть сама кімната, оскільки двері і вікна перебували у такому ж абсолютному змішанні, як, загалом, і рухомі предмети. Це було безглуздо — страшенно безглуздо, і мій дядько це говорив майже сором’язливо, ніби боявся, що я йому повірю, коли заявив, що деякі з тих облич безсумнівно були наділені родинними рисами Гаррісів. І уві сні повсякчас відчувалася задуха, немов якась всеосяжна присутність пронизувала його тіло і підкоряла собі його життєдіяльність. Я здригнувся від думки про те, наскільки виснажений життям мав бути мій вісімдесятиоднорічний дядько, а все ж мав снагу опиратися незнаним силам, які становлять загрозу навіть для наймолодших і найсильніших; наступної ж миті я вирішив, що сни — це лише сни і що ці неприємні видіння чи, принаймні, більшість із них можуть бути не більш ніж реакцією мого дядька на наше розслідування і очікувані результати, які останнім часом заполонили нашу уяву настільки, що витіснили все інше.

Розмова з дядьком теж трохи розвіяла моє дивне передчуття, і вже я, своєю чергою, скорився дрімоті і вклався спати. Мій дядько зараз здавався дуже бадьорим і охоче заступив на свою варту, навіть незважаючи на те, що через жахіття прокинувся задовго до кінця своїх законних двох годин. Мене швидко здолав сон, і я майже одразу провалився у дуже неспокійні сновидіння. Я відчував космічну, бездонну самотність; лежав закутий у в’язниці, і на мене з усіх боків тисла ворожість. Я був зв’язаний, з кляпом у роті, і мене катувало далеке відлуння криків тих багатьох, хто прагнув моєї крові. Обличчя мого дядька, яке там зринало, на відміну від яву, викликало у мене жахливі асоціації, і я пригадую марну боротьбу і намагання закричати. Це був не найприємніший сон, і спершу я навіть зрадів, що якийсь несамовитий крик вирвав мене з обіймів сновидіння і повернув у чистий і ясний довколишній світ, в якому кожна річ перед моїми очима постала з надзвичайною чіткістю і реалістичністю.

V

Я лежав спиною до дядькового стільця, тож, раптово прокинувшись, побачив лише двері на вулицю, вікно, ближче до північного боку, стіну, підлогу і стелю у північному кутку; все це з моторошною чіткістю закарбувалося у моєму мозку крізь спалах, яскравіший, ніж світіння грибів чи освітлення вуличних ліхтарів знадвору. Світло було не сильним, а радше навпаки — при ньому навіть не можна було б читати. Але його було досить, щоб і я, і ліжко, на якому я лежав, відкидали тінь на підлогу, і це жовтаве світло мало якусь усепроникну силу, що наводила на думки про речі набагато могутніші, аніж звичайне світіння. Я усвідомив це з якоюсь неприродною чіткістю, навіть попри те, що два інші мої чуття несамовито страждали від подразнень. У моїх вухах ще досі лунали відголоски того жахливого крику, а ніздрі тремтіли від смороду, який заповнив це місце. Мій розум, стривожений так само, як і чуття, зрозумів, що відбувається щось геть незвичайне; я майже мимоволі зірвався на ноги і повернувся, щоб схопити ті знаряддя нищення, які ми залишили напоготові біля плями плісняви поблизу печі. Ще обертаючись, я заздалегідь жахався того, що можу побачити, бо той голос, що верещав, належав моєму дядькові, і я не знав, від якої загрози мені зараз доведеться нас із ним захищати.

А все ж те, що я побачив, виявилося жахливішим за те, що я боявся побачити. То був жах за межами всіх жахіть, то було осердя найнеймовірнішого жаху, який космос приберігає для дрібки проклятих нещасливців. На зарослій грибами землі клубочилось пароподібне трупне світіння, жовтаве і хворобливе, яке нуртувало і надималося, утворюючи гігантську подобизну з хисткими обрисами напівлюдини і напівпотвори, крізь які я міг бачити комин і піч позаду. Воно все було всіяне очима — хижими і насмішкуватими, а зморшкувата комахоподібна голова вгорі витончувалась до струменя мли, який звивався гнилизною і, зрештою, зникав у комині. Я кажу, що бачив усе це, але насправді лише потім, у своїх спогадах я зміг чітко відтворити картину, як воно набувало своєї форми. Тоді ж переді мною висіла лише вируюча, трохи фосфоресцентна хмара огиди, яка здіймалася з грибів, огортаючи і розчиняючи до гидотної в’язкості єдине, на чому була сфокусована уся моя увага. Я говорю про мого дядька — шановного Ілайг’ю Віппла, який зараз із почорнілим, розмитим обличчям шкірився, щось бурмотів до мене і простягав свої пазуристі лапи, щоб роздерти мене у шалі, яким охопив його цей