Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

Вони пили віскі з Адміралтейства і грали у крибедж, як старе подружжя.

Тедді провів її на роботу, аж до Ексибішн-роуд, і сказав:

— А я думав, що це твоє командування — пишне, з портиком і колонами, а не якийсь там бункер.

— За портиком — це до Моріса.

*

При вході її підстерегла Айві Джонс, телеграфістка на зміні, і сказала:

— А ви темна конячка, міс Тодд, такого красеня від нас приховуєте.

Урсула подумала: от що буває, якщо триматися із підлеглими доброзичливо.

— Мушу бігти, — сказала вона. — Треба донести про обстановку.

*

Її «дівчата» — міс Фоусетт і її когорта — збирали, опрацьовували і складали дані у великі папки, які подавали їй, а вона компонувала звіт за день, тиждень, а часом і погодинний. Звітам за день, звітам про збитки і звітам про обстановку не було кінця. А потім усе треба було надрукувати, скласти в чергову папку й підписати, і дані починали свій шлях далі, до когось штибу Моріса.

— Ми просто гвинтики в механізмі, — сказала їй міс Фоусетт.

На що Урсула відповіла:

— Не забувайте, без гвинтиків ніякого механізму немає.

*

Тедді зводив її випити. Вечір був теплий, дерева квітли, здавалося, що війна скінчилася.

Він не хотів говорити ані про польоти, ані про війну, ані навіть про Ненсі. А де вона? Виявляється, займається чимось секретним, говорити про роботу не може. Здається, зараз узагалі ніхто не може ні про що говорити.

— Що ж, давай поговоримо про тата, — сказав він, тож так вони і зробили. Г’ю нарешті здобувся на гідний помин.

Наступного ранку Тедді пішов на потяг до Лисячого закута, де збирався провести кілька днів.

— Візьмеш із собою ще одного евакуйованого? — спитала Урсула й віддала йому Щасливчика.

Пес днями сидів сам у квартирі, доки Урсула була на роботі, але вона часто брала його із собою на чергування, і всі вважали його талісманом загону. Навіть містер Буллок, якого складно було запідозрити в любові до тварин, приносив йому об’їдки і кісточки. Інколи здавалося, що пес харчується краще, ніж вона. Хай там як, воєнний Лондон — не місце для пса, — пояснила вона Тедді:

— Він боїться шуму.

— Він мені подобається, — сказав він і почухав псу лоб. — Дуже прямолінійний.

Вона провела їх до Мерілебону. Тедді віддав їй честь, затиснувши песика під пахвою, і зворушливо, й іронічно водночас, і сів на потяг. Із собакою прощатися було майже так само прикро, як із Тедді.

*

Їхній оптимізм виявився безпідставним. У травні був страшний рейд.

У їхній дім на Філлімор-ґарденз влучила бомба. На щастя, ані Урсули, ані Міллі не було вдома, але дах і горішній поверх знесло. Урсула все одно не стала виселятися і якийсь час жила там просто неба. Погода була непогана, і їй це навіть подобалося. Вода була, а електрики — ні, тож співробітниця позичила їй старий намет. Востаннє вона спала в наметі у Баварії, коли долучилася до дівчат Бреннер у літній експедиції БДМ горами. Вона ділила намет із Кларою, найстаршою сестрою. Вони здружилися, але відколи почалася війна, від Клари не було звісток.

Крайтон сприйняв її житло al fresco як належне — «це як спати на палубі під зорями в Індійському океані». Серце стислося від заздрощів, вона-бо навіть у Парижі не бувала. Вісь Мюнхен — Болонья — Нансі визначала край незнаного їй світу. Вони з Гіларі — тією самою подружкою, що ночувала у шафі в бункері, — збиралися проїхатися Францією на велосипеді, але війна поставила крапку в їхніх планах. Усі застрягли в їхньому маленькому королівстві. Якщо про це замислитися, то нападає клаустрофобія.

Коли Міллі вернулася зі свого турне, то заявила, що Урсула схибнулася, і настояла, щоб вони знайшли нове житло — так вони в’їхали до доволі обшарпаної квартирки на Лексем-ґарденз, хоча Урсула від початку знала, що їй там не сподобається.

(— Ми можемо жити разом, якщо хочеш, — сказав Крайтон. — Зняли би квартирку у Найтсбриджі.

Вона перевела розмову на іншу тему).

І це, звісно, ще не найгірше. Під час того нальоту бомба влучила просто в їхній пост, загинули гер Ціммерман і містер Сіммс.

На похороні гера Ціммермана струнний квартет біженців грав Бетховена. Урсула, на відміну від міс Вулф, вірила, що старі рани самими тільки творами видатного композитора не зцілити.

— Я їх чула у Віґмор-голлі ще до війни, — прошепотіла міс Вулф. — Це дуже добрі музиканти.

Після похорону Урсула знайшла на пожежній станції Фреда Сміта, і вони зняли номер у захирілому готельчику неподалік від Паддінґтона. Потім, уже після сексу, що, як і раніше, був добрий, вони заснули під брязкіт потягів — Фред, мабуть, скучає за цим звуком.

Коли вони попрокидалися, він сказав:

— Вибач, що минулого разу повівся як бовдур.

Він добув їм дві чашки чаю — мабуть, причарував покоївку, готель був не з тих, що пропонують послуги кухні, не кажучи вже про обслуговування номерів. У нього був природний шарм, як і в Тедді — похідне від їхньої прямолінійності. Чар Джиммі інший, було в ньому щось махлярське чи що.

Вони сиділи на ліжку, пили чай і курили. Їй згадався один із її улюблених віршів Донна, «Реліквія» — «Обручка з кіс сяйливих на руці» — але цитувати не стала: ще пам’ятала, як усе скінчилося минулого разу. А смішно було б, якби в готель зараз влучила бомба. Ніхто не знав би, хто вони і що роблять разом у ліжку, яке стало їм могилою. Відколи вони зустрілися на Арґайл-роуд, вона дедалі частіше думала про смерть. Чомусь той випадок позначився на ній сильніше, ніж інші інциденти. Цікаво, що вона хотіла б на своєму надгробку? — знічев’я думала вона. «Урсула Бересфорд Тодд, непохитна до останнього».

— А знаєте, в чому ваша проблема, міс Тодд? — спитав Фред Сміт і згасив цигарку.

Він узяв її за руку й поцілував у відкриту долоню. Вона вирішила вхопитися за цю солодку мить і спитала:

— І в чому ж?

Відповіді так і не дізналася, бо тут завила сирена, а Фред вигукнув:

— Блядь, блядь, блядь, це ж моя зміна.

Він швидко натягнув одяг, поспіхом її чмокнув і прожогом вилетів із кімнати. Більше вона його не бачила.

*

Вона читала воєнний бюлетень