Юрій Корнійович Смолич - Прекрасні катастрофи

Вебенс, Альберт Сю, а за ними Нен-Сагор, місіс Ліліан та Думбадзе з Коломійцем зійшли на берег і всі разом пройшли до пасажирського павільйону. Там, сівши довкола круглого столу перед сімома склянками зеленого чаю, товариство подорожніх улаштувало коротеньку нараду про способи дальшого подорожування. Вирішено було, переночувавши в готелі, вранішнім експресом рушати просто до Пешавара, а з Пешавара урядовим автотранспортом — до Мардана. В Мардані мав чекати нурійський автотранспорт, згідно з радіограмою ще з пароплава.

Поки тривала ця коротенька нарада, — а тривала вона не більше п’ятнадцяти хвилин, — спритні матроси з «Мажестіка» вже встигли вивантажити й багаж подорожніх на розлогі дебаркадери пасажирської пристані. Нен-Сагорові скрині, шість чемоданів трьох серів та спільний чемоданчик Думбадзе й Коломійця вже вистроїлися в ряд під сірими тентами багажного павільйону. Валізка Альберта Сю вінчала скромно цю гору майна.

Після цього й почалася частина нещаслива. Коли Альберт Сю побіг до транспортної контори, щоб розпорядитися відправити багаж на залізничну станцію і перевезти його до Пешавара й Мардана, а все інше товариство в цей час рушило до під’їзду, щоб сісти в авто й поїхати на ночівлю до готелю, саме в цей час до сера Овена Прайса (його дебела й солідна постать зразу виказувала в ньому найстаршого в цій невеличкій експедиції) підійшов помічник начальника пристані.

Помічник начальника пристані — високий, сухорлявий і апатичний індієць — приклав руку до козирка свого форменого кепі й виобразив на своїй фізіономії зовсім недвозначну й цілком кислу міну.

— Сер, — сказав він, — мені дуже прикро, сер, але я повинен подати вам зовсім невтішне сповіщення. Я можу прийняти ваш багаж, але я не можу поручитися за його справну і вчасну приставку: наші носії страйкують уже другий день, і багаж неможливо перевантажити у вагони залізниці.

— Чорт забирай! — прогримів сер Овен Прайс. — Що ви говорите? Ці чортові інди, тільки ступила наша нога на цю землю, вже роблять нам перешкоди! Але ж ми знаходимося на території Британської імперії!

Апатичний індієць у форменому кепі негайно змінив вираз своєї фізіономії з кислого на холодний.

— Але дозвольте мені, сер, нагадати вам, що ви говорите зараз теж з індом…

— Гм! — сер Овен Прайс був би зніяковів, коли б це було припустиме для британського джентльмена серед індів. А поскільки це було неприпустиме, то він, лише на мить зам’явшись, перевів розмову на інше:

— Коли, ви гадаєте, має скінчиться цей… як його… страйк?

— Мені це невідомо, сер.

— Ви повинні найняти нам якихось інших людей, що й перевантажать наш багаж на залізницю: ви розумієте, що ми їдемо у важливій справі і ніякої затримки не повинно бути?

— Я розумію, сер, але я не можу зробити того, чого ви бажаєте.

— Чому? — сер Овен Прайс знову хотів був скипіти, але вчасно стримався. — Чому?

— Тому, сер, що страйкарі виставили свої пікети й люто калічать кожного штрейкбрехера…

— Тисяча чортів!.. Як вам це подобається? — звернувся сер Овен до своїх двох колег.

Сер Освальд Кеммері й сер Олівер Вебенс промовчали: їм це не подобалося.

— Я подзвоню до губернатора, я сам зараз поїду до нього, і він дасть мені солдатів, — заявив сер Овен Прайс. — Ми повинні без затримки виїхати завтра ж о восьмій годині ранку до Пешавара.

Сухий дравид[43]уже без всякого виразу схилив свою голову на знак згоди.

— Це буде дуже добре, коли губернатор дасть вам солдатів, якщо в нього є вільні. Скільки я знаю, серед солдатів нема зараз безробітних: вони всі тепер під гвинтівкою… Я, сер, не хочу вас розчаровувати, — тільки я боюся, що ви не виїдете завтра о восьмій годині на Пешавар.

— Не виїдемо? Чому?

— Залізниця зараз теж страйкує, і невідомо, коли можна сподіватися на розв’язання конфлікту. Хвиля громадської непокори, як вам повинно бути відомо, сер, захопила мало не всю Індію…

Опасиста фізіономія сера Овена Прайса тяжко закам’яніла. Тільки очі його — маленькі сірі очі породистого сакса — звелися вгору, туди, де мало бути небо і де зараз розстилався широкий сірий тент.

— Господи! — змолилася побожна душа сера Овена Прайса. — Господи, і ти не покараєш тяжко цих лиходіїв і мерзотників! О господи, ти починаєш забувати про свою кохану Британію!

Побожна душа сера Овена Прайса не дозволила йому закінчити цю молитву вголос лютою лайкою: він вилаявся на цей раз пошепки. Він посилав тяжкі прокльони на голови всіх носильників і залізничників всесвіту, він бажав лютих нещасть усім індам, він зичив гіркої долі, безталання й мору всім створінням інших рас, націй і класів.

Але він мовчав. Він тільки люто й гнівно зиркнув раз просто в вічі Нен-Сагорові. Всім було зрозуміло, що саме хотів би він йому сказати в цю хвилину. Всі це зрозуміли і теж промовчали.

— Добре, — сказав сер Овен Прайс, трохи заспокоївшись, — добре! Нехай наш багаж тим часом полежить тут, будьте певні, я дістану солдатів у англійського губернатора! Будьте певні, я дістану від нього й змогу тим чи іншим способом негайно ж і без затримки добутися туди, куди нам треба! Потурбуйтеся за цілість нашого багажу, щоб ці негідники, мерзотники, падлюки і нахаби, — сер Овен Прайс думав про страйкарів усіх професій, — його не розграбували. А ми, панове, — звернувся він до свого товариства, — їдьмо зараз до готелю. Там я залишу вас і поїду до губернатора. Їдьмо!

Всі, так само мовчки, скорилися цій пропозиції і рушили до під’їзду, до таксомоторів.

На під’їзді стояла тиха постать горбаня Сю. Сотні дві інших прибулих в чорній меланхолії застигли тут і там в аналогічних позах байдужої покори чи безсилої люті.

Альберт Сю, побачивши своїх патронів, мляво пішов їм назустріч.

— Сер, — звернувся він до сера Овена Прайса, — що робити, сер? Таксомотори страйкують. Ніяк неможливо добутися до готелю…