Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

— Вперед, з богом! — гукнув лицар.

І вони чвалом помчали вперед. Ми нажахано дивилися їм услід.

Я помітив спохмурніле обличчя Дієго Герри. Цей солдат став мені бридким, після того як я бачив його, коли він виходив з палаючої індіанської хижі. Здобич його була невелика: він стискав у руці нікчемну золоту підвісочку.

— Чим ти незадоволений, Герро? — спитав я. — Якщо лицар зацькує ще кілька індіанців, він віддасть вам на поталу їхні житла…

— Ну його к бісу, твого лицаря! — пробурмотів солдат. — Глянеш на нього, то можна подумати, що це він тут усім верховодить, а не адмірал. Поглянь-но, адмірал весь у руках у того чорта.

Я повернув голову. Пан після удару, що стався з ним, втратив свою величну поставу.

Він тепер лише зрідка випрямлявся і підносив голову як раніше, але це пожвавлення швидко минало; І зараз він, згорбившись, сидів у сідлі, і його білий кінь, немов відчуваючи стан свого господаря, стояв, понуро опустивши голову і розставивши ноги.

Дієго Герру, як видно, образили мої слова. Він кілька хвилин ішов мовчки поруч зі мною, а потім сказав:

— Ну що ж, я грабував хижі. Це нам дозволили наші начальники. Усі грабували, і я такий самий, як усі. Але там не було живих людей. А індіанців я вбивав тільки у чесному бою. Якби на тебе налетіли з вереском ці чорти, по десять чоловік на одного, і ти б убивав їх, щоб врятувати своє життя. А зараз, можливо, це і гарна лицарська забава — полювання, але я маю проти неї зуб, після того як наш синьйор, граф Баскеда, витоптав мій ячмінь. Я сам півроку був єгерем, але ніколи не бачив, щоб собаками цькували живих людей.

Голосний зойк примусив нас звернути увагу на загін Охеди. Промчавшись чвалом по схилу гори, лицар опинився біля широкої щілини, навислі схили якої не давали змоги просуватися далі.

Ми згори бачили, як лицар зібрав усіх людей свого загону, і вони, порадившись, з'юрмилися над краєм безодні, весь час показуючи руками вниз. І раптом серце моє завмерло від жаху.

Внизу, на самому дні ущелини, протікав гірський струмок. Над ним нависло громаддя скель, і ось під однією скелею ми розгледіли жалюгідну купку людей.

Як вони забрались туди, важко було сказати, але, приховані стрімкими схилами, нещасні, певно, гадали тут врятуватися від своїх переслідувачів.

Зі сходу і з заходу над прірвою здіймалися зовсім прямовисні стіни, з півночі перетинав шлях, ринучи зі страшною силою вниз, водоспад, з четвертої, південної сторони, ризикуючи життям, сміливець міг би спробувати видертися нагору, але цей вихід з ущелини зайняв лицар Охеда.

— Вперед, панове дворяни! — гукнув він і встромив шпори в боки своїй чорній кобилі. Тварина стригла вухами, іржала, але не рухалася з місця.

— З коней! — гукнув він тоді, злазячи з коня і прив'язуючи його. — Спускаймося по одному. Якщо пройшли ці дикуни, то й ми зможемо спуститися.

Одначе закованим у важкі лати і взутим солдатам важче було рухатись, ніж напівголим індіанціям, що звикли до гірських стежок.

— Ану, кастільці, ану, сміливі баски, покажіть приклад іншим! — обернувшись до нас, гукнув лицар.

Але наші солдати стояли нерухомо, похнюпивши голови.

Люди Охеди почали спускатися в безодню. Каміння осипалося під їхніми ногами, вони змушені були пробиратися поповзом, хапаючись за звисаюче коріння рослин.

— Уперед, уперед! — підбадьорював їх начальник, але коли лицар Горвалан, не утримавшись, покотився вниз, Алонсо Охеда, відвернувшись, перехрестився.

Прірва була така глибока, що лише через кілька хвилин плескіт води вказав нам місце, куди впав нещасний.

— Припинити негайно спуск! — пролунала команда Охеди. — Панове арбалетчики[118], вперед! Ми їх перестріляємо, мов зайців.

Перестріляти, мов зайців, цю купку людей було нелегко, бо вони ховались за виступом скелі.

Але ми згори бачили те, що сховалось від погляду лицаря.

З північного боку розмиті водоспадом схили утворили дивовижні виступи, а нагорі вони сходились, залишаючи невелику тріщину, завширшки зо два кроки. І, хоч підйом був небезпечніший, ніж будь-де, бо за два кроки від сміливця шумів водоспад, ми побачили темну постать, яка підіймалася вгору.

— Підійматися тут легше, ніж спускатися, — прошепотів мені на вухо Герра. — Якби у них була мотузка, вони були б врятовані.

Ех, дурний дикун! Але чому ж він видирається саме по цьому схилу? Якщо навіть він видереться наверх, люди Охеди негайно доженуть його.

Дикун, однак, був не такий вже дурний. Лівий схил був цілковито неприступний, а по правому, правда з неймовірними зусиллями, він просувався вгору. Сміливець, очевидно, ставив ногу на невидимі нам виступи, а інколи підтягувався на руках.

Захистивши рукою очі від сонця, я з завмираючим серцем слідкував за сміливцем.

— Що ти робиш? — прошепотів Герра, хапаючи мене за руку. — Глянь, сюди дивиться той рудий.

Але було вже пізно. Мій порух привернув увагу офіцера Тордальйо, і він помітив сміливця, який майже досягнув уже своєї мети.

— Гей, арбалетчики, — гукнув Тордальйо, — зніміть-но звідти ту ящірку!

Арбалетчики виступили наперед, кілька стріл зі свистом пронеслось у повітрі. Я затулив обличчя руками.

— Промах! — гукнув Герра.

Я полегшено глянув у сторону безодні.

Із справжнім індіанським спокоєм, не звертаючи уваги на переслідувачів, сміливий дикун підтягнувся на руках і опинився на вершині розпадини. Потім ми побачили, як він, випроставшись на весь свій зріст, шпурнув щось у повітря.

Ми не могли зрозуміти, у чому річ: чи кидає