Наомі Новік - Відірвана від коренів

— Вона би втілилася у вас, я вважаю, — сказала Алеш, жахливо спокійно. — У нас був студент, який пропав п'ять років тому, в той же день гідра виповзла з колекторів палацу і напала на замок: ми думали, що вона з'їла його. Нам краще зняти голову бідного Георга зі стіни в парадному залі.

— Але як ця книга сюди потрапила? — запитала я, дивлячись на обкладинку з плямами листя блідо і темно-зеленого кольору, і двоголову змію, яка підморгувала нам червоними очима.

— О! — Балло заколивався, а потім пішов по коридору до полиці, повної бухгалтерських книг, кожна з яких була майже у половину його висоти: він пробурмотів якесь маленьке заклинання над ними, розкинувши пальці, і одна з них засвітилася на далекій нижній полиці. Він підняв важку книгу і з бурчанням приніс її до столу, підтримуючи її з відсутньою практикою носити щось важке, і відкрив на одній освітленій сторінці, де сяяли кілька рядків. — Бестіарій, добре прикрашений, невідомого походження, — прочитав він. — Подарунок від суду… з Росі. — Його голос затих. Він подивився на дату, його чорнильний вказівний палець тепер відпочивав під нею. — Двадцять років тому, це один з півдюжини томів, подарованих в той час, — сказав він, нарешті. — Князь Василь і його посольство привезли їх і подарували нам.

Ми мовчки стояли навколо книги, яка лежала посередині столу, підкинута зловмисником. Двадцять років тому князь Василь з Росі прибув в Кралію, а через три тижні він виїхав у глуху ніч з королевою Ганною поруч з ним, втікаючи в сторону Росі. Вони підійшли занадто близько до краю лісу, намагаючись втекти від переслідування, і Вуд схопив їх. Такою була історія. Але, можливо, вони були спіймані Вудом задовго до цього. Можливо, якийсь бідний писар або копіювальник книг забрів занадто близько до Вуду, і тоді набрав опалого листя, щоб потовкти його і заварити чорнило разом з дубовими жолудями і зараженою водою, і написав цими чорнилами кожне слово, щоб зробити пастку, яка змогла заповзти навіть в замок короля.

— Чи можемо ми спалити її тут? — Спитала я.

— Що? — сказав Балло, смикнувшись в знак протесту, як ніби він був на шнурку. Я думаю, що він інстинктивно сахався від спалювання будь-якої книги, що було зрозумілим, але не в цьому випадку.

— Балло, — сказала Алеш, і по виразу її обличчя було видно, що вона відчувала те ж саме, що і я.

— Я спробую очищення, щоб зробити книгу безпечною для вивчення, — сказав Балло. — Якщо нічого не вийде, то ми, звичайно, повинні будемо розглянути більш грубі методи утилізації.

— Це не та річ, яку потрібно зберігати, очищеною чи ні, — похмуро сказала Алеш. — Краще віднести її в кузню. Я викличу білий вогонь, і ми спалимо її, не залишиться навіть попелу.

— Ми не можемо зробити це зараз — сказав Балло. — Від цієї книги могла заразитися королева, і король повинен знати про це.

Книга була доказом зараження, я занадто пізно це зрозуміла: якщо королева торкалася цієї книги, то вона заразилася ще до того, як втекла з князем. Якби це було представлено на суді… Я подивилася на Алеш і Балло в сум'ятті. Вони не прийшли сюди, щоб допомогти мені. Вони прийшли, щоб зупинити мене у пошуках чогось корисного.

Алеш зітхнула.

— Я не ворог вам, хоч ви можливо думаєте інакше.

— Ви хочете, щоб їх стратили! — Відрізала я. — Королеву і Касю.

— Що я хочу, — сказала Алеш, — це щоб королівство було у безпеці. Ви і Марек стурбовані лише вашими власними проблемами. Ви занадто молоді, щоб бути настільки сильними, як ви є, це може призвести до біди; ви не будете шкодувати людей, щоб досягти своїх цілей. Коли ви проживете століття самостійного життя, мої слова будуть мати для вас більше сенсу.

Я збиралася запротестувати на її звинувачення, але одна думка змусила мене замовкнути: і тепер я дивилася на неї з жахом. Можливо це було нерозумно з мого боку, але до цього моменту мені не приходило в голову, що я можу жити як Серкан, чи як вона, сто років, або двісті — чаклуни зрештою теж помирають. Я не старітиму; Я просто залишатимусь такою ж, в той час як всі, кого я знаю, засохнуть і відпадуть, як лоза, що дереться на прямовисну скелю, а потім зриваєтся з неї через власну вагу.

— Я не хочу такого сенсу! — голосно сказала я в тиші кімнати. — Ні, якщо це означатиме, що не залишиться кого любити. І не буде людей, які мене люблять. — Можливо, був якийсь спосіб, подумала я дико, щоб віддати комусь частину моїх років життя: тоді я змогла би дати їх моїй родині, чи Касі — якщо вона візьме їх; але хто хотів би чогось подібного, якщо ціною буде випадання зі свого звичного світу, вирізання себе з життя.

— Моя дорога дитино, ви дуже засмучена, — лагідно сказав Балло, роблячи заспокійливий жест. Я подивилася на нього — на слабкі тонкі лінії морщин навколо очей, через роки проведені над курними книгами — він не любив нічого іншого; як і Алеш, яка сказала, що їй так само легко покласти людей у вогонь, як книгу. Я згадала Серкана в його вежі, який вищипував дівчат з долини, і його холодність, коли я вперше з'явилася там, ніби він не міг згадати, як думає і відчуває звичайна людина.

— Ми належимо до нашої нації, — сказала Алеш. — це більше людей, ніж кілька, яких ви любите. І Вуд загрожує усім.

— Я жила в семи милях від Вуду всі ці роки, — сказала я. — І мені не потрібно розказувати, що це таке. Якби я не хотіла